Я вигнав за поріг рідного батька. Тільки мені за цей вчинок зовсім не соромно…

Я не знаю своїх батьків, бо все життя мене виховувала бабуся – найрідніша для мене людина. Моя мама померла за рік після мого народження. Звісно, я зовсім її не пам’ятаю. Від мені залишилися лише спільні світлини, зроблені на стару фотокамеру бабусею. 

Мій батько відмовився від мене ще до мого народження, ба більше, вимагав, аби мама зробила аборт. 

Але вона ніколи не наважилася б на вбивство рідної дитини. Мама була доброю, милою і ніжною – так про неї розповідала мені бабуся. 

Попри труднощі, які випали на мою дитячу долю, я можу сказати, що дитинство було щасливим, бо моя бабуся робила усе можливе для цього. Я, в свою чергу, з усіх сил намагався не розчаровувати її: гарно вчився, без жодної допомоги вступив на бюджет до вищого навчального закладу – усе для того, щоб єдина рідна для мене людина мною пишалася. 

Кілька років тому познайомив її зі своєю коханою дівчиною, яка тепер вже моя законна дружина. Треба було лише бачити, якою щасливою була моя бабуся, коли дізналася, що я вже не самотній і ніколи таким не буду. Вона прийняла Соломійку, як рідну онучку, любила і поважала її. 

Бабусі не стало рік тому. Це, без сумніву, була найжахливіша подія мого життя. Якби не Соломія, я б не впорався зі своїм горем, надто боляче було втрачати того, хто подарував тобі щасливе дитинство, попри всі труднощі і проблеми. 

Минув час, і я зміг прийти до тями. Тепер ми із дружиною живемо в квартирі бабусі, яку вона мені заповідала. 

Моє життя потроху налагоджувалося, але трапилася подія, яка сколихнула мій внутрішній спокій. 

За кілька місяців після нашого переїзду з орендованого житла на власне, на порозі квартири з’явився якийсь незнайомий чоловік. Мене тоді вдома не було, двері відкрила моя Соломійка. 

– Доброго дня, а Ви до кого?

– Добрий. Я шукаю Максима.

– Його немає вдома, а Ви хто? – ввічливо спитала дружина.

– Як це хто? Я його батько…

За кілька хвилин незнайомець вже пив чай на нашій кухні, а Соломія намагалася до мене додзвонитися. Вона усе мені розповіла, і я миттю примчав додому. 

– Ви взагалі хто? – різко питав я.

– Синку, ти що жартуєш? Я ж твій батько. Зовсім ти про мене забув, а хто мене доглядати буде на старості літ?

– А де були Ви, коли треба було про мене піклуватися? Забирайтеся геть, бачити Вас не хочу. 

– Та я на тебе в суд подам! – погрожував мені “батько”.

– Чекатиму з нетерпінням, – іронічно сказав я, виштовхуючи чоловіка за двері. 

Після того дня я більше його не бачив, а ми з дружиною домовилися не згадувати ніколи про цю небажану ні для кого зустріч. 

Чи правильно вчинив головний герой?

Напишіть нам у коментарях на Facebook

Фото з відкритих джерел

Напишіть нам в коментарях у Facebook!

SofiaP
Content Protection by DMCA.com
Loading...

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

Adblock
detector