О пів на одинадцяту вечора я стояла на зупинці, чекала автобус і шкодувала себе, бідолашну. Адже ось, думала я, яка нещаслива в мене доля, ні у кого такої немає. Всі люди як люди, проводять суботній вечір весело і цікаво: хтось гуляє по центру, хтось сидить в ресторані, хтось повертається з гостей. І тільки я, бідолаха, тягнуся з роботи втомлена, виснажена і кисла, як фрукт лимон. А народ веселиться, відпочиває, грошима смітить, у вус не дме. А я п’ятнадцять годин життя витратила на облаштування через працю, та так і не влаштувалася. І голова у мене забита проблемами, і сил немає не те що на вирішення цих проблем, а навіть на їх обдумування. Бідненька я, бідненька, в усьому світі найбільш нещасна.
І ось стою я, сумую, сама собі співчуваю, і раптом повз мене по тротуару щось незрозуміле! Я навіть підстрибнула від несподіванки. Всі люди крокують чинно, неквапливо, павами пливуть, і раптом ось це незрозуміле між ними промайнуло!
Обернулася розгледіти, що ж це таке.
А це дівчина. Волосся акуратно зачесане, макіяж на обличчі, руки, тулуб. А трохи нижче пояса тулуб закінчується – і все. Під тулубом не коляска навіть, а така штука … Господи, навіть не знаю, як вона називається. Така кругла плоска дошка на коліщатках.
Дівчина на цій дошці – всім пішоходам нижче пояса. І між цими пішоходами спритно так: раз-раз-раз! – підлетіла до зупинки.
Люди на зупинці відразу почали шукати якийсь привід відвернутися, не витріщатися на неї. Дружно почали виглядати автобус, встромляти ніс в мобільники.
Я теж відвернулася і вирішила повернутися подумки до своїх жахливих проблем. Стою, і жодної своєї проблеми згадати не можу. Е-е-е … У мене є проблеми? Нерозв’язні? У мене???
Це якісь такі проблеми? Немає кому маму в понеділок в будинок відпочинку відвезти? З Києва, в якому безліч таксопарків, до найближчого передмістя? З урахуванням того, що у мене в половині цих таксопарків знижка? Так, серйозна проблема, нема чого сказати.
На роботі аврал? Стоп. У мене є робота? Мене потребують? У нас тьма замовлень? Мені платять гроші? Кхм. І в чому проблема?
Чоловік залишився без халтури? Без тієї халтури, на якій він надривався, як проклятий, з ранку до ночі, а потім з ночі до ранку переживав, що зарплату копійчану вчасно не видали? Велика втрата.
Зимова відпустка зривається? Та, на яку все одно грошей ще не накопичили? Так за рахунок цього річна буде довшою, плюс до того часу якраз гроші накопичаться.
Житлове питання треба терміново вирішувати? А якщо терміново не вирішу, то що – без даху над головою залишуся? Дах же є. І голова є, і руки, і навіть ноги.
Але ж у багатьох немає. Даху. Рук. Ніг. Зору. Роботи. Грошей. Планів. Можливостей. Люблячого чоловіка. Батьків. Друзів. А у мене це все є.
Нагадайте, будь ласка, про що я переживала за хвилину до зустрічі з цією дівчиною?
Коли я обернулася, дівчини на зупинці вже не було. Чи то за нею машина під’їхала, чи то її автобус під’їхав – не знаю. Поїхала кудись у своїх справах. Чому б ні? Голова є, руки є – і справи знайдуться.
Потім під’їхав мій автобус. Я їхала додому і згадувала. Був у нас в селищі чоловік один, повернувся з війни без правої руки. Будинок побудував – сам, без допомоги. Однією рукою стругав, прибивав, фарбував, вікна вставляв. Не було кому допомагати, війна всю сім’ю забрала. Одружився, дітей виростив, онуків. Господарство у них було пристойне. Він однією рукою і город копав, і дрова рубав, і козу доїв, і свиней колов – взагалі все робив.
І ось коли я в дитинстві починала нити, що я щось не вмію, у мене не виходить, я не зможу, бабуся завжди говорила: «Не соромно? Он сусід будинок однією лівою побудував, а тобі двома руками з такою нісенітницею не впоратися?» Мені ставало соромно, я пихкала, але робила. І все виходило.
Ось так страждаємо, скиглимо, шкодуємо себе, а потім – раз! – промчить повз така дівчина і за одну секунду мізки на місце поставить. Ось у неї – так. У неї – горе, біда, трагедія. Біль. Проблеми. А вона – акуратненько, нафарбована, в модній курточці – проскочила повз і поїхала далі. Тому що життя-то у неї залишилося. А якщо є життя – знайдеться і чим його наповнити.
Напевно, багатьом вона на цій зупинці гвинтики підкрутила, сама того не відаючи.
А ми ниємо, скаржимося. Проблеми у нас, депресії, життя жахливе. Тьху.
А як ви ставитеся до тимчасових негараздів у житті? Засмучуєтеся чи берете себе в руки?
