Я хочу поділитися своєю історію, щоб інші не повторювали моїх помилок. Життя в кожного своє, але деколи щось йде не так і людина замість того, щоб щось змінювати нарікає і терпить і живе з цим далі. Слід пам’ятати, що само по собі нічого не зміниться, треба докладати зусилля.
Сталося так, що я з чоловіком переїхали в іншу країну. Ми працювали там кілька років і вже хотіли побачитись з рідними, але перешкодою став ще й карантин. Я хотіла одразу після повернення заїхати до мами, а потім обдзвонити всіх рідних і друзів і скликати їх на пікнік. Щоб як колись ми дружно відпочили, смачно поїли й розказали всі новини.
Якраз через 15 хвилин від мого дому була мальовнича галявина з озером, куди навіть прилітали дикі качки. В дитинстві ми часто з батьками там відпочивали, гарне і тихе місце. Та коли ми приїхали, то побачили плачевну картину. Повсюди виросли бур’яни, озеро оточив очерет зі всіх сторін і його майже не було видно і купи пластику та іншого сміття. Я обурилась, бо як люди могли довести до такого.
Ми менш як годину ходили там і вибирали хоча б трохи чистіше місце. Зупинилися і почали розводити вогонь, палити в мангалі шашлик та овочі. Все проходило добре, їжа була чудова, єдине, що розчаровувало – це сама місцина.
По закінченню я встала прибирати сміття і просила допомогти всіх інших. Ми з чоловіком спеціально взяли пакети, щоб нічого не залишати там. І от настав момент, коли ми хотіли йти додому, то я не змогла зрозуміти де вони поділися. Перепитала гостей, а вони теж не брали їх. Зрештою моя мама зізналася, що викинула їх в очерет. Бо так роблять усі, і чому ми маємо щось везти назад.
Спочатку я не повірила їй, але потім мене охопив сильний гнів. Я на власні очі бачила сміттєві баки перед входом на галявину. Ми з чоловіком вирішили, що повернемося за нашими пакетами, але забрати їх вже не змогли. Там була вода і багато сміття, невідомо чи ми б не набралися якоїсь зарази й не застрягли там. Я вже майже накричала на маму, але стрималася, бо не хотіла остаточно зіпсувати вечір.
Я зрозуміла, що люди самі винні. Самі нарікають, що хочуть кращого життя, але своїми руками псують його. Як тут можна скаржитися на владу, якщо вони самі не думають про майбутнє покоління і як воно має тут жити. Влада не малює паркани, не б’є ліхтарі й не забруднює озера. То чия це вина. І яке вони мають право звинувачувати когось окрім себе. Такі люди не заслуговують кращого життя.
Тож, люди, будьте свідомими! Ви в силах змінити те, що вас не влаштовує і не треба лише висловлювати нарікання. Треба в першу чергу почати з самих себе і тоді побачите, як життя покращиться.
Чи варто завжди повторювати дії інших?
