Моєї мами не стало рік тому.
У неї був дуже противний характер, а я багато часу проводила разом з нею, доводилось доглядати.Мені було дуже непросто.
Ми живемо у селі. Тут усі про всіх все знають. А плітки розлітаються зі швидкістю світла. І зі мною склалась така ситуація.
Якось до мене в гості прийшла подруга Світлана. Ми пили чай, розговорились, я й сама не помітила, як почала розповідати про все, що у мене на душі. Слово за слово, зізналась, що з мамою дуже важко, вона капризна, постійно докоряє, робить недобрі речі. Ляпнула їй, що вже готова її у дім перестарілих віддати у такі моменти. Але ж це мама – яка б вона не була, я не змогла з нею таке зробити.
Я тоді виговорилась, мені легше стало і я забула за ту розмову. Та о нещодавно зустріла куму на базарі, вона мені й розповіла, що усе село гудить вже про мене. Мовляв, я маму зібралась у будинок перестарілих віддати.Згодом і родичі почали телефонувати, казали, що у мене совісті зовсім немає.
Я намагалась пояснити, що це неправда, та ніхто мене навіть не слухав.
– Ти ж сама все Свєті розказала, то тепер не виправдовуйся! – сказала мені сусідка.
Я після цієї ситуації зі Світланою не спілкувалась, уникала її. Мені було прикро, що я з нею поділилась про наболіле, а вона розпатякала і перекрутила мої слова по усьому селу.
Мами не стало через рік після того, я добре за нею доглядала, догоджала усім її капризам. І нехай говорять, що хочуть, та я свій обов’язок пере матір’ю виконала на 100%.
Нещодавно я дізналась, що Світлана взяла до себе додому тітку, доглядати за нею. А та своєю чергою переписала на племінницю дім. Свєту вистачило рівно на три місяці – віддала стару до будинку перестарілих.
Я її зустріла біля магазину декілька днів тому. Хотіла пройти, а вона мене зупинила, почала вибачатись, сумна стояла.
– Я ж думала, що все буде добре. Так і було. Спочатку. Тиха була тітка, робила усе, що скажу, не капризувала. І поговорити з нею можна було. Толкова баба. А потім на якісь вихідні до мене приїхала сестра з дітьми. А іти вони ж шумні, жваві, усюди бігають, усе їм цікаво. Тітка Люба сказала, щоб я вгомонила їх. Ну старшого я ще заспокою, а як я півторарічній дитині проясню, що вона старшій леді заважає своїм криком?
Тоді і почалось. То їй їжа несмачна – візьме, переверне тарілку. То вночі під себе наробить – вся постіль мокра, потрібно прати. Я б розуміла, якщо вона б взагалі не вставала, а то цілий день бігає, а вночі не встане і все! Аби мені роботи додати!
Я мовчала, але потім мені терпець увірвався. Віддала її у дім перестарілих, бо більше терпіти цього не могла. Це ніяке не життя, а мука. Я зрозуміла, як тобі було. Пробач, я негарно з тобою вчинила!
Я її мовчки послухала, та не відповіла нічого. Просто взяла і пішла. Я розуміла, що вона розкаялась, та вже було пізно. Мені важко було її пробачити.. Та от тепер думаю, чи правильно я вчинила?
А що б ви зробили у такій ситуації?
