За Маринкою тоді бігали всі хлопці з нашої школи. А я поїхав вчитись до Польщі.
Пізніше, коли я повернувся до України, доля знову звела мене з Маринкою. Через місяць у нас почався роман. Я час від часу ночував у неї, а її діти мене з радістю приймали. Ми проводили багато часу разом: відвідували кафе, ходили в кінотеатри, парки розваг, або просто дивилися мультфільми вдома. Здавалося, що це моя справжня родина. Тому я без зволікання запропонував Марині переїхати з дітьми до мене в квартиру, де я жив окремо від мами.
Уявляв я, як ми разом снідаємо на кухні, як у тих американських мелодрамах. Я повертаюся з роботи, а дітки з Мариною зустрічають мене теплими обіймами. Але, на жаль, ніхто не попередив мене, що таке буває лише у кіно. Реальність виявилася дуже жорстокою та непередбачуваною.
Якщо б я знав, що мене чекає, я б ніколи не погодився на цей експеримент. Але я був закоханий у Маринку і хотів зробити їй приємно. Вона була розлучена з чоловіком і мала двох дітей – семирічного Сашка і п’ятирічну Лізу. Я не мав досвіду спілкування з дітьми, але вирішив спробувати. Я думав, що вони будуть мене поважати і любити, якщо я буду добрий і щедрий до них.
Але я помилився. Діти були невиховані і розбещені. Вони не слухали Маринки і тим більше мене. Вони постійно сварилися між собою і робили бардак у квартирі. Вони не хотіли робити домашнє завдання і вчитися. Вони вимагали купувати їм дорогі іграшки і одяг. Вони не давали нам з Маринкою жодної приватності і заважали нашому спокою.
Марина не старалася дбати про наш затишок. Ходила по салонах і витрачала мої гроші.
Я намагався терпляче ставитися до них, але моє терпіння швидко закінчилось. Я почав сваритися з Маринкою через її дітей. Я казав їй, що вона повинна бути строгішою до них і виховувати їх краще. Але вона захищала їх і казала, що вони ще маленькі і не розуміють. Вона просила мене бути терпимим і люблячим до них. Але я не міг.
Одного разу я не витримав і вигукнув: “Це не мої діти! Я не хочу з ними мати справу! Я хочу жити спокійно з тобою!” Маринка образилась і заплакала. Вона сказала, що я не люблю її справжнього, а тільки того, якою я хочу її бачити. Вона сказала, що її діти – це частина її життя і якщо я не приймаю їх, то я не приймаю і її.
Я зрозумів, що ми не можемо жити разом. Я попросив її забрати своїх дітей і покинути мою квартиру. Вона запротестувала і сказала, що вона нікуди не піде. Я сказав, що тоді я піду. Я зібрав свої речі і вийшов. Я не оглянувся.
Я знаю, що я зробив їй боляче. Але я не міг інакше. Я не міг жити з дітьми, які не були моїми. Я не міг витрачати свої сили і гроші на них. Я не міг відмовитися від свого способу життя заради них. Я не міг бути батьком, якого вони потребували.
Я прогнав їх геть. І я не шкодую про це.
Як думаєте правильно зробив чоловік?
