Такий шлюб як у Марти з Олегом зустрінеш не часто. Обоє у зрілому віці. Обоє досягли успіхів у кар’єрі. Залишалось налагодити особисте життя. Вони одружилися через рік після знайомства, бо хотіли самі організувати та оплатити весілля.
Відверто кажучи вони наче створені один для одного. Такі стосунки раз і на все життя. Сімейне життя аж ніяк не розчарувало обох. Навпаки, вони відчували, що все так, як вони хотіли.
Не менше за них раділи їхні батьки. Що в Марти, що в Олега вони вже були пенсійного віку. Так співпало. Тож для батьків це була подвійна радість. Про якісь дрібні суперечки не могло йти й мови. Так само як і між подружжям.
Їм було добре разом. Такого взаєморозуміння та щастя вони ще не відчували. Гарні стосунки були і між їхніми батьками. Марті завжди спадало на думку, як би порадувати батьків Олега. А Олег завжди ставився до них з особливою шаною.
Якось перша сварка таки відбулась. У мами Олега наближався День народження.
– Будуть найрідніші, – сказала у запрошенні Валентина Василівна, яка нещодавно втратила двох подруг, зате в неї любляча сім’я, може скоро внуки з’являться. – Скромно посидимо вдома.
– Ти подумав, що б ми подарували твоїй мамі?
– Не знаю, якщо чесно! Їй наче нічого не треба…
– Та як не треба? А що ти дарував минулого року? Що зазвичай купує Дмитро Петрович?
– Квіти, посуд, праску… А ще сковорідку якось купляли… – пригадував Олег.
– І це з вашої ініціативи?
– Так! Вона ніколи нічого не просить, а коли спитаєш, то каже, що все має. Їй головне, щоб ми просто зібралися разом.
– Це все добре! Але ж ми не підемо з порожніми руками. Свято як-не-як. Може тоді парфуми? Які вона любить? – спитала дружина.
– Чесно кажучи не знаю. Здається вона ними не користується. Від неї завжди гарно пахне корицею та яблуками, бо вона часто пече булочки, а деколи й котлетами…
– Олеже! Ти ж розумієш, що твоя мама – жінка! І як ти як син досі не знав про її улюблені парфуми. Мені це дуже дивно… Натомість весь сервант набитий тарілками та іншим посудом.
– Слухай! – вже дратувався той, – Коли я чую, що не потрібно, то я так і думаю. Натомість купую щось корисне. Так було роками і вона завжди була задоволена. Хочеш купити їй парфуми – купуй!
Того вони так і не дійшли спільної мови, а Марта чітко розуміла, що вона подарує свекрусі.
– Ой! Такий подарунок! – зойкнула Валентина Василівна, розглядаючи флакончик парфумів, який Марті допоміг обрати консультант.
– Вам не подобається? – перелякано глянула Марта.
– Ні, що ти! Я просто ніколи не могла дозволити собі справжні парфуми. як піду у магазин, переглядаю ті флакончики, а як гляну на ціну, то аж погано стає. Дуже дорого! Не раз хотіла попросити Дмитра, але не наважувалась.
– А Олега?
– О, він був молодим, йому гроші більше потрібні! Я дуже вдячна тобі, Марто! Ти вгадала на всі сто!
Марті на мить захотілося сказати Олегу: “Я мала рацію!”, але не довелось, вони з татом все зрозуміли самі та були приємно здивовані.
Минуло трохи часу. Сім’я зібралася на пікнік. Якось зайшла мова за прикраси.
– От Валя моя ніколи прикрас не носить. Якось я подарував їй намисто з квіточками і з бісеру. То вона подякувала і поклала до шкатулки. Потім ще якісь сережки, які також лежать там роками.
– А більше нічого ви не дарували? З золота, наприклад. – цікавилась Марта. Їй знову вимальовувалась картина заощадливості та скромності Валентини Василівни.
– Ні! – спокійно відповів свекр.
– Зрозуміло!
Пізніше вдома Марта запропонувала Олегу купити якось для його мами золотий ланцюжок з підвіскою.
– Ти ж сама чула, що мама не носить таке.
– Олеже, мені здається, що будь-яка жінка хочу мати ювелірні цінності. Зі справжнього золота, а не бісеру чи пластику, як у її шкатулці. Мені здається, що та сама історія, що й з парфумами.
– Та ну! Хоча… – Олег дещо замислився. – Ти права! В мами справді не було золотих прикрас, навіть срібних. Вона все життя старалася економити, а ми навіть не задумувались про це.
Наступного дня вони пішли у ювелірний магазин. Підібрали ланцюжок у вигляді букви “В” – Валентина та гарну підвіску до нього.
На святі іменинниця світилася від щастя. Та окремо дякувала Марті, бо добре розуміла, чия це була ідея. На Валентину Василівну її чоловік та син дивилися вже по-іншому.
– Як приємно відчути себе жінкою! – радісно сказала іменинниця та поцілувала всіх. – А ти Мартусю, стала тією дочкою, про яку я завжди мріяла!
Чи правильно робила Валентина Василівна, що приховувала свої істинні бажання?
Фото з відкритих джерел
