Мені уже 27 років. Майже усе своє життя я прожила у прийомній сім’ї.
Своїх біологічних батьків я не знаю. Лиш мені говорили, що мама народила мене у 17 і залишила у роддомі, бо не мала куди дітись зі мною. Тоді я 5 років пробула у дитбудинку, звідки мене і забрали Олег і Надія – мої мама і тато. Вони нічого не приховували, розповіли усю правду. В їхній сім’ї ще було двоє дітей – Оля і Петро. Вони подружились зів мною, ніколи не ображали, навіть захищали від інших дітей в школі.
Ми не жили дуже розкішно, але нічого не потребували. Я була вдячна й за це. Після школи я пішла вчитись в медучилище на медсестру. Навчання було в місті, там я жила в гуртожитку, та на вихідні завжди приїжджала в село до батьків та брата з сестрою – почастувати їх гостинцями.
Одного дня мені зателефонувала мама і сказала, що на моє ім’я додому прийшла повістка до суду. Я здивувалась. З чого б це? Мама, звісно, переживала чи я часом чогось не накоїла. Та я її заспокоїла і запевнила, що і не підозрюю причини. В щоденних турботах успішно забула за ту повістку.
А вчора з мамою розмовляла про навчання, про життя і вона вкінці запитала чи я часом не забула, що завтра відбудеться засідання.
Сказала, що пам’ятаю, а сама квапливо напирала номер напарниці, питала чи вона зможе мене завтра підмінити. Я ще підпрацьовувала у місцевій поліклініці. Тому потрібно було вирішити це питання. Волна, хвала Богу, погодилась.
Я добряче виспалась, поснідала і почала збиратись. До залу засідання було йти трохи далеко, та я спеціально вийшла швидше, аби подихати повітрям і насолодитись погодою.
Опинилась біля будівлі суду. Зайшла всередину. Знайшла потрібний мені зал. Там сиділи люди мені незнайомі. У процесі зачитування постанов зрозуміла, що мова йтиме про моїх біологічних батьків.
Суть була от в чому. Жінка, яка мене народила заповіла мені квартиру. Після мого народження вона втратила батьків, так і не була одружена до кінця своїх днів і дітей інших не мала.
Мені повідомили, що я єдина спадкоємиця, більше ніякі родичі на майно не претендують, тому я можу оформлювати документи на право власності.
У мене забракло слів від цієї новини. Перше, що я зробила вийшовши з зали суду – купила квиток на автобус додому.
Мама надзвичайно с переживалась: що ж я роблю тут посеред тижня за білого дня. Я розповіла про постанову у суді і подарунок, який мені залишила біологічна мама. Поділилась з нею своїми сумнівами, чи правильно я роблю, що приймаю цю квартиру. Та вона мене запевнила:
– Все що не робиться – робиться на краще.
А ви теж вважаєте, що дівчині було варто приймати подарунок?
