– Доню, ти сьогодні ночуватимеш у тітки Софії!
– Чому? Ми ж планували піти в художню школу …, – засмутилася семирічна дівчинка.
– Нікуди твій талант не зникне! – махнула рукою Яна. – Підемо наступного разу. Набір до школи малювання тільки почався.
Ксенія опустила голову, змахуючи крадькома сльозу. Дівчинка не розуміла, чому мати кожен день приходить пізно з роботи, чому працює навіть в суботу та неділю. Вона звикла чекати її вечорами, сидячи на підвіконні і малюючи мамин портрет. Іноді, так і не дочекавшись мати, Ксенія лягала спати в обнімку з малюнком, на якому була зображена мама: добра, усміхнена, весела …
– Зрозумій, я хочу бути щасливою! А для цього потрібна повноцінна сім’я. Ти ж хочеш, щоб у тебе з’явився тато? – запитала Яна.
– І тоді ми будемо разом проводити вечори і вихідні дні? – зраділа дівчинка.
– Так! – посміхнулася мати.
– Чудово! А ще я хочу, щоб ти трішечки захворіла …
– Що ти таке матері бажаєш? – розлютилася Яна. – Зовсім не думаєш, про що говориш?
– Пам’ятаєш, як було добре, коли ти хворіла минулого року? Ми разом малювали, дивилися мультики, пекли млинці і пили ароматний малиновий чай, – мрійливо промовила дівчинка. – Це були найкращі дні в нашому житті.
– Ксеню, не говори дурниць! Бери портфель, і марш в школу!
А скоро з’явився він, дядько Матвій. Ксеня спочатку з недовірою поставилася до чужого чоловіка в будинку, але після того, як новий тато простягнув їй ляльку «Барбі», про яку дівчинка навіть не сміла мріяти, зрозуміла, що саме про такого батька мріяла.
– Ух ти! – захоплювалася дівчинка. – У неї і одяг запасний є?
– А як же! І одяг, і меблі, цілий набір! – радів Матвій тому, що вгадав з подарунком для дівчинки.
З цього моменту, Ксеня зрозуміла, що значить щасливе життя. Дядя Матвій, побачивши талант дівчинки, негайно записав її в школу мистецтв.
– Будеш сам водити її! – невдоволено фиркала Яна. – Мені немає коли водитися з нею, і без того втомлююся на роботі!
– Добре, – погодився Матвій. – Мені не важко.
Після занять, дівчинка з дядьком Матвієм прогулювалися в осінньому парку, часом заходили в кафетерій, брали каву глясе і смачні еклери. Чоловік багато розповідав про своє дитинство, як мріяв стати великим мандрівником, як ходили з батьком на риболовлю, з друзями в похід …
– Мамочко, ти тепер стала щасливою? Адже у нас вже повноцінна сім’я, – запитала якось дівчинка.
– Так, доню! Я цілком щаслива! – посміхалася мати.
– Тоді чому ти знову затримуєшся на роботі і працюєш у вихідні?
– Замовкни! – розсердилася мати. – Іди до себе!
– Яно, не кричи на дочку! Ксеня задала питання, яке з недавніх пір хвилює і мене. Замість того, щоб прояснити ситуацію, ти закриваєш дитині рот! – втрутився Матвій.
– Не подобатися щось, йди! – гнівно крикнула жінка.
– Так я то піду … Мені Ксеню шкода. Зовсім не займаєшся донькою. А між іншим, вона у тебе дуже розумна і талановита, – сказав чоловік.
– Не твоя справа! Моя дочка, як хочу, так і виховую!
Ксеня обняла Матвія, прошепотів на вухо:
– Не йди, будь ласка!
– Збирайся, встигнемо на заняття, – важко зітхнув він.
Одного разу дівчинка прийшла зі школи і побачила, що речей дядька немає. Дівчинка до останньої хвилини сподівалася, що це якесь непорозуміння, може він просто поїхав у відрядження. Але в глибині душі розуміла, що у відрядження не беруть з собою всі речі …
У своїй кімнаті знайшла записку.
«Ксеню, пробач, я змушений піти. Будь розумницею, займайся малюванням. Я вірю, що тебе чекає велике майбутнє. Якщо коли-небудь в житті тобі стане дуже погано, телефонуй. Телефон моєї матері ти знаєш. Вище ніс, все у тебе складеться добре! Дядя Матвій».
Дівчинка змахнула сльозу, і почала збиратися в школу мистецтва. Вона не могла зрадити сподівання дядька, адже він єдиний, хто вірив в неї, в її талант.
Мати знову затримувалася до півночі на роботі. Ксеня жила сама по собі, але не впадала у відчай, і вірила, що все у неї буде добре, як писав дядько Матвій.
– Доню, ти ж хочеш, щоб твоя мама була щаслива? – запитала якось Яна.
– Хочу, – без особливих емоцій відповіла Ксеня.
– Розумієш, я зустріла хорошу людину …, – почала мати. – Можна сказати, що полюбила його всім серцем.
– Знову? А як же дядько Матвій? Його ти ж теж любила, – уїдливо сказала Ксеня. – Мені не потрібен ніхто. Я не хочу, щоб в нашому будинку перебувала стороння людина.
– Ви не будете поки перетинатися. Справа в тому, що Василь не знає нічого про те, що у мене є дочка. Тобі доведеться пожити в іншому місці. Але це не на довго! Я підготую його, і ти зможеш повернутися додому, – приголомшила мати.
– В якому, іншому місці? – не зрозуміла дівчинка. – У тітки Софії, нашої сусідки?
– Ні. На жаль, тітка Софія не прийме тебе надовго. Поживеш поки в інтернаті. Поспілкуєшся з однолітками, покажеш їм свої малюнки. Зрозумій, я хочу бути щасливою …
У Ксені все попливло перед очима. Вона не чула, про що далі говорила мати. Яна щось намагалася пояснити доньці про любов і відносини, але у Ксені в вухах звучало тільки одне слово «інтернат». Вона з дитинства знала, що туди віддають тільки неслухняних дітей. Але ж вона слухала маму в усьому: добре вчилася, прибирала в квартирі, іноді смажила для мами яєчню, коли та затримувалася на роботі. Вона не розуміла, за що мати так з нею так чинить.
Ксеня цілими днями сиділа на підвіконні. Дівчинка малювала сімейні картини, і чекала, коли ж мати забере її додому.
– Ксеніє! У тебе вже кілька десятків одних і тих самих малюнків. Кого ти малюєш постійно, якщо не секрет? – посміхнулася старенька нянечка, Марина Михайлівна.
– Це моя сім’я … І якщо ви подивитеся уважніше, то помітите, що всі малюнки різні. На цьому – ми гуляємо в парку, а на іншому – біля річки …, – пояснила дівчинка.
– А поруч з тобою, хто? Тато і мама? – уточнила жінка.
– Ні. Мама і дядько Матвій. Він дуже хороший, я хочу подзвонити йому, але мені не дозволяють, – опустила голову дівчинка.
– Він не відвідує тебе? – співчутливо поцікавилася няня.
– Ні. Дядя Матвій не знає, що я тут.
– Ну, не хвилюйся! Може мати твоя скоро приїде, додому забере, – погладила по голові дівчинку.
Ксеня важко зітхнула, і забравши малюнки з олівцями, побрела в ігрову кімнату. «Нічого, скоро я виросту, і обов’язково знайду дядька Матвія!» – твердо вирішила дівчинка.
Одного разу Ксеня сиділа на своєму звичному місці, на підвіконні. На вулиці накрапав дрібний, холодний дощ, дув сильний вітер. Для підняття настрою, вона почала малювати велике усміхнене сонечко.
– Знову тут? – почула голос Марини Михайлівни. – Всі в актовому залі, репетирують концерт до дня восьмого березня … Чому не йдеш туди?
– Не хочу!
Оглянувшись на всі боки, жінка змовницьки підморгнула, махнувши рукою. Ксеня зістрибнула з підвіконня, і тихо підійшла до няні.
– Тобі все ще потрібно зателефонувати? – запитала пошепки.
– Так! Дуже! – заплескала в долоні дівчинка.
– Тільки тихо! – прошепотіла жінка. – Не видаси мене?
– Ніколи в житті! – пообіцяла Ксеня.
– Ходімо зі мною…
Вихователька швидко відкрила кабінет директора, і показала на телефон. Дівчинка прошмигнула навшпиньки до заповітної мети.
– Тільки швидко! – наказала жінка. Прикривши двері, вона стояла і вартувала в коридорі.
«Тільки б відповів!» – тихо шепотіла дівчинка, набираючи номер, який давно знала напам’ять.
– Слухаю! – почувся в трубці жіночий голос.
– Катерино Василівно! Добридень! Це Ксеня, пам’ятаєте мене? – зраділа дівчинка.
– Ксеню? – посміхнулася мати Матвія. – Пам’ятаю, звичайно. Як ти?
– Дядя вдома? Мені терміново потрібно поговорити з ним, – скоромовкою промовила.
– Він у відрядженні. Сталося щось? – занепокоїлася жінка.
– Так. Я в інтернаті. Хотіла, щоб він знав …, – прошепотіла тихо.
– Бог ти мій! Ксеню, я обов’язково йому передам. Ми приїдемо до тебе! Ти адресу знаєш?
– Ні, – засмутилася дівчинка.
– Не хвилюйся! Матвій обов’язково дізнається! – пообіцяла жінка.
Двері прочинилися, няня жестом показала, що пора закінчувати розмову. Дівчинка попрощалася з бабусею, і швиденько вийшла з кабінету.
– Додзвонилася? – запитала няня.
– Так! Спасибі! – дівчинка обняла жінку.
– Ну і добре! Тільки пам’ятай, нікому ні слова! – нагадала Ксені.
Кожен день дівчинка була в очікуванні. Вона вірила, що дядько Матвій не залишить її в біді, і обов’язково прийде. Але час минав, а її ніхто не поспішав провідувати. Дівчинка впала в депресію. Закинувши навіть малювання, весь час лежала на ліжку, дивлячись в стелю.
– Ксеню! Сорока ! До тебе прийшли, спускайся вниз, – радісно повідомила няня.
– Хто? Мати? – зраділа дівчинка. – Я поїду додому?
– Напевно тато з бабусею. Точно не скажу.
Спустившись вниз, Ксеня побачила дядька Матвія і бабусю. Кинувшись чоловікові на шию, заплакала від радості.
– Ксюха! Вище ніс! Ти ж пам’ятаєш наш девіз? – посміхнувся дядько.
– Пам’ятаю! – засміялася дівчинка. – Просто думала, що ти не прийдеш.
– Пробач, дитинко. Були деякі нюанси. Довелося домовлятися з твоєю матір’ю з приводу опікунства, – пояснив чоловік.
– Ксеню, ти не проти пожити у нас? – посміхнулася бабуся.
– А потім? Назад сюди? Або мама забере мене? – уточнила дівчинка.
– В інтернат ми точно не віддамо тебе. Та Яна, навряд чи забере тебе додому … У неї нова сім’я, нове життя. Загалом, поїхали до нас, назавжди …, – промовив чоловік. – У мене немає дітей, і бути не може. Я думаю, зможу замінити тобі тата, подарувати батьківську любов.
***
Минуло 12 років. Ксеня стала відомою художницею в місті. На двадцятирічний ювілей, Матвій подарував прийомній дочці галерею. У день відкриття галереї, було багато народу. Юну художницю вітали, із захопленням розглядаючи картини.
– Привіт, доню, – Ксеня почула давно забутий голос матері.
– Привіт! – почервоніла від несподіванки дівчина, але одразу ж взяла себе в руки. – Навіщо завітала?
– Я ж твоя мати! – обурилася Яна. – Чи мені потрібно дозволу питати, перш ніж зустрітися з тобою?
– У мене немає матері! На жаль, вона залишилася жити тільки в моїй пам’яті, не більше. Але, є чудовий батько і бабуся! – промовила Ксеня.
– Вони чужі люди для тебе! – не здавалася Яна.
– Помиляєшся! Чужа для мене ти, а вони рідні і улюблені! Свого часу, ти кинула мене, як непотрібне кошеня. Згадала лише тоді, коли я стала дорослою і досягла успіху! Хотіла бути щасливою, а я була непотрібним тягарем для тебе … Скажи, тепер ти щаслива?
Яна мовчала, не знаючи, що відповісти дочці. Вона і сама зрозуміла, що втратила дочку, втратила дуже давно, дванадцять років тому …
– У будь-якому випадку, я не тримаю на тебе зла. Я вдячна долі за те, що вона подарувала мені дядька Матвія і бабусю. Будь щаслива, мамо! – вимовила Ксеню.
– Доню, хто ця жінка? – Матвій проводив поглядом Яну, яка буквально вилетіла з залу.
– Не звертай уваги. Замовниця, хотіла, щоб я її портрет написала, – посміхнулася сумно Ксеня.
– А ти? Погодилася?
– Ні. Ти ж знаєш, що я пишу портрети тільки для найближчих людей …
Чоловік ніжно обійняв свою донечку. А по щоці прокотилася одинока сльоза щастя. І хоча Ксеня була не від нього, але любив щиро, немов це рідна донечка.
А ви б змогли дати Яні другий шанс? Чому? Кого ви підтримуєте у цій ситуації?
