Декілька років тому я змінила роботу й влаштувалася в одну фірму. Здебільшого там працювали самі лише жінки. Перед цим, я працювала у фірмі, де був чіткий та суворий дрес-код. Змінювати гардероб я не стала, та й речі у мене були гарні. Звичайно, моїм новим колегам це не дуже сподобалося. Зі мною працювали жінки різного віку, але всі вони завжди обговорювали мій зовнішній вигляд.
– Вирядилася… І куди? Ходила б як всі, а то щось хоче з себе показати!
Ви запитаєте як це “як усі”? Без макіяжу, з жирним волоссям та у розтягнутому светрі. Влітку можна дозволити собі якусь сукню незрозумілого кольору та фасону. Ворогів на роботі я наживати не хотіла, тому навіть не звертала уваги на усі ці плітки. Я намагалася бути ввічливою та завжди з ними віталася, а ось вони взагалі не відповідали, поводилися так, ніби мене не було.
Особливо мене не любив відділ бухгалтерії, тому що вони знали яка в мене зарплата. У фірмі так склалося, що там працюють люди з різною зарплатою. Залежить це від професіоналізму та обсягів роботи. Але мене вони зненавиділи з першого дня, а тут ще й зарплатня висока!
Була у мене в офісі лише одна подруга – Соня. Вона з самого початку нормально до мене ставилася та допомагала адаптуватися у цьому кодлі змій. Виявляється, що до мого приходу саме вона терпіла усі плітки та невдоволення з боку колективу. Соня працювала замісником директора, а ще була донькою його кращого друга. От всі й казали, що вона на цій посаді лише через блат.
Насправді ж Соня була дуже розумною та кмітливою дівчиною й отримала цю роботу далеко не завдяки батькам. Одного разу вона прийшла до мене та сказала:
– Ти вже чула про себе нові плітки?
– Ні, – сміючись сказала я. – Ділися.
– Всі обговорюють те, що ти на цій посаді лише тому, що шеф з тобою спить.
Ці плітки стали результатом того, що наш директор почав брати мене на важливі зустрічі, адже я завжди виглядала красиво та доглянуто, на відміну від інших працівниць. Все ж ми – обличчя фірми і це обличчя має бути симпатичним.
Я довго терпіла плітки та намагалася не звертати на це уваги, але брехню я терпіти не стала.
– Хто це почав? – запитала я у Соні.
– Марина Петрівна, – з острахом сказала Соня.
Марина Петрівна працювала у нас діловодом, але на роботі її основним обов’язком було пити чаї та розповідати своїм підлеглим нові плітки. Усю ж іншу роботу виконували її колеги.
Я без стуку зайшла до їхнього кабінету та сказала:
– Ну, доброго дня.
Вони просто подивилися на мене й продовжили свої розмови.
– Це ви Марино Петрівно кажете, що я на цій посаді опинилася через ліжко?
Жінка зі страхом в очах подивилася на мене, потім трішки заспокоїлася, встала та сказала:
– Я. А хіба це не так? Ніхто з нас так стрімко кар’єру не будував.
– А ви не думали, що на це повпливала моя освіта, досвід та банальне виховання? Те, чого у вас у житті не було!
– Та як ти смієш! – обурено прокричала Марина Петрівна.
– Слухайте мене уважно, перш ніж щось говорити, треба інформацію перевірити. Не пхайте свого носа у чужі справи, а то так можна й без роботи залишитися. Ви не думали, що коханка директора може таке влаштувати.
Дівчата та й сама Марина Петрівна були шоковані. Вони більше нічого мені не сказали, та й після цієї розмови всі плітки припинилися. Можливо грубо, але досить дієво.
Як би ви вчинили на моєму місці?
