Наступна зупинка була Вірина. Збиралась заплатити, але гаманця не знайшла. Їй пощастило, що водій її добре знак і грошей не взяв.
«Отак зустрічають рідні краї. Це, мабуть, кара за довгу розлуку». Останній раз тут була ще коли мама померла. Пам’ятає той сніговий січень, ту хуртовину. Вона тоді всю ніч плакала, а на ранок віддала ключі тітці і поїхала. Відчувала, що втікає і боїться зустрічі.
Тітка її усе бачила і все знала. Шепнула, що всі є. Явдоха з Андрієм ходять і Юрій з Мариною. Юрка вона вже з 20 років не бачила. Половину життя свого. Була б у селі щоліта, якби не він. Могла б привезти свого синочка, ходили б разом до лісу по гриби і ягоди, розказувала б йому про своє дитинство в тому лісі, розповідала б йому казки. Було б усе, якби не Юра…
Віра намагалась згадати, куди міг дітись той гаманець і згадала кудлатого хлопчика на станції. Вона все читала таблички на автобусах, а сумка лежала на валізі. Якось швидко помітила обличчя того хлопця перед очима. Ще такі знайомі були… Ніби десь уже їх бачила. Але не роздумувала довго про то. Зрозуміла, що то він вкрав у неї гаманець. Грошей там було небагато. Добре, що син, коли збирав таку розсіяну маму, порозкладав гроші у різні кишеньки сумки. Розумний.
Син Олексійко купив їй квитки. Та й сама ідея була його. То він такий подарунок мамі на 40-річчя видумав. Виріс, почав сам добре заробляти, захотів маму потішити. Пропонував “недорогий” відпочинок за кордоном, але Віра відмовилась. Казала, що ніколи там не була і не хоче. Не відпочине, а лише занервується.
В село поїхати вона хотіла давно вже. Хати її нема, навіть сільради нема. Ніхто не будується, лише старі вишні розростаються і щедро родять. І тут з думкою про вишню вона згадала: у тому гаманці була єдина фотографія! Стара, жовта. двоє під вишнею щасливі обіймаються.
То був десятий клас. Юра заробив на полі грошей і купив фотоапарат. Знимкував усе, що бачив. Віра того дня мала збирати вишень на варення, Юра й до неї прибіг. Допомагав, разом рвали вишні, цілувалися й сміялися. Фотоапарат клацнув вдало, Юра вмів його налаштовувати. На фото вони міцно-міцно обіймались. Так і обіймались усе літо. Єдине їхнє літо.
Село дивувалось, як це відмінниця Віруня не вступила до університету. Не виходить з дому і ні з ким не говорить. А що ж їй робити, якщо вона носила дитя? Здавалось, що весь світ її не любить, не приймає, сміється з неї. І Юрко, який клявся в любові, написав, що не зараз, бо йде в армію.
Віра поїхала. І більше в село не повернулась. Знайшлась добра людина. Викладачка з університету, в якому Віра мріяла вчитись, запропонувала їй пожити з її мамою. Та, мовляв, стара, усе забуває, щоб біди не сталось. Та й Вірі дах над головою. Згодом Віра й отримала невелику квартиру від старенької, бо стала їй з дитиною рідною.
Мама Віри усе розуміла і підтримувала в усьому. Допомагала, навідувалась, писала листи й варення привозила. Якось написала, що Юрко повернувся з армії з дружиною. Звати Марина, вагітна. Так вони й не побачились. кажуть, Марина витягнула з нього обіцянку, що до минулого він не вернеться.
Віра сама виховувала сина і заочно вчилась. Була розумною і старанною, тож їй запропонували працювати лаборанткою в університеті. Згодом син підріс і такий же розумний, математик, вступив до того ж університету. А в той час мама захищала кандидатську. Чоловіки любили її, але вона всім відмовляла. А незабаром племінниця сказала, що Юра помер.
Віра розчулилась. Вона пам’ятала то село, та й село її. Віра тут була щасливою. Вишні були такі ж. Трохи побула там, немов сил набралась. Зібралась додому. У вітальні знайшла лист від незнайомки.
«Пробачте мого сина, Віро. Я знайшла у нього ваш гаманець, він взагалі нікого не слухає. Це мене Бог карає, що я заборонила батькові бачити вашого сина. Адресу знайшла на візитці. Таке фото носив із собою і Юрій».
Життя вміє розставляти всі крапки над “і”. Воно розсудить всіх. Минуле залишається в минулому. А жити треба теперішнім.
А ви вірите в те, що всі вчинки вам повернуться рано чи пізно?
