Приревнувала так, що через мене постраждав не лише чоловік, а ще двоє невинних людей

Я знаю свого чоловіка з самого малечку. 

В дитинстві Дмитро був таким кумедним: пухленький, маленького зросту та ще й руденьке ластовиння на обличчі. Він почав залицятися до мене ще коли нам було по 15 років, але я, звісно ж, не звертала на такого кавалера уваги. 

Все змінилося після того, як я повернулася до рідного села одразу, як закінчила педагогічний коледж. Вирішила, що вдома моя праця стане діткам у нагоді більше. Та й жити у великому місті мені ніколи не було до вподоби. 

Одного ранку я вийшла на подвір’я, солодко потягнулася і побачила, що з сусіднього двору на мене хтось пильно дивиться. 

Красивий, високий і статний хлопець міцної статури. “Хто це?” – подумки подумала я і, засоромившись, швидко втекла до хати.

– Мамо, а що то за хлопець живе тепер з нами по сусідству? У тітки Галини?

– Та як хто? Син її! Дмитрик… Він кілька днів тому повернувся з армії. Такий красень став, що годі й очі відвести, – підморгнула мені мама. 

То ось воно що! Змінився мій кавалер, нічого не скажеш. Але і я задніх, як то кажуть, не пасла. Повернулася додому з міста справжньою пані: струнка фігура, багато гарних і модних речей, сучасна стрижка – все, як має бути. 

Я й сама не помітила, як ми з Дмитром знову почали тісно спілкуватися. То додому він мене проведе, то в клуб запросить, то морозивом пригощає. 

Не зчулися обоє, як закохалися в одне одного по вуха. 

Довго не тягнули – за кілька місяців справили весілля. Не хотіли жити з батьками, тому не без їхньої допомоги придбали собі будиночок в райцентрі. 

Моєму щастю не було меж! Та все змінилося в один момент…

Поки чоловіка не було вдома, я вирішила розібрати ще деякі коробки, до яких ми не встигли подивитися після переїзду. 

Відкриваю одну з них, а там…. Жіночі туфлі на підборах. Спершу подумала, що то Дмитро мені подарунок підготував, а потім дивлюся, що вони не нові, та й розмір мені не підходить. 

Після того я не могла собі знайти місця. Невже чоловік мені зраджує?! Цього просто не може бути!

Я кілька годин гіпнотизувала ту коробку, намагаючись здогадатися, кому ж належать ті злощасні туфлі. Злість в мені наростала, як снігова лавина. 

В якийсь момент я втратила здатність тверезо мислити, витягла з сараю пляшку з фарбою і вилила її просто всередину коробки. На якусь мить мені аж легше стало. 

Але я не могла дочекатися, коли нарешті повернеться додому Дмитро, і я все з’ясую.

– Привіт, сонечко. Як ти? Як день? – ніжно питав мене чоловік, огортаючи мою талію своїми руками. 

– Цілий день займалася прибиранням. Знайшла дещо дуже цікаве. Ти не підкажеш, що то за коробка, яка лежить он там біля крісла? Всередині взуття, але воно точно не моє, та й впевнена, що не твоє. 

Дмитро подивився і одразу спокійно сказав:

– А! То це ж туфлі Олени – дружини мого найкращого друга Миколи. Я його підвозив вчора, а він віз взуття дружини з ремонту. От і забув його забрати з багажнику. Обіцяв сьогодні зайти по них, бо жінка казала, що голову йому відірве, – засміявся коханий. 

А я стояла бліда, мов стіна. Мені аж зле стало від однієї лише згадки про те, як нерозумно і по-дитячому я вчинила. 

Ввечері, коли Микола до нас зайшов, я усе чесно розповіла йому і Дмитрові. Вони дуже довго сміялися, а от мені було невесело. Так було соромно перед Оленою. Наступного ж дня вибачилася перед нею і повернула гроші за зіпсуті туфлі. 

Після того випадку пообіцяла, що буду довіряти чоловікові, і що б не сталося, триматиму себе в руках. 

Чи схильні Ви до ревнощів?

Напишіть нам у коментарях на Facebook

Фото з відкритих джерел

Напишіть нам в коментарях у Facebook!

SofiaP
Content Protection by DMCA.com
Loading...

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

Adblock
detector