“Треба було своєю головою жити, а не маминою! Може, й сім’ю врятувати б вдалося”, – кричав чоловік

Коли я була маленькою, мій батько пішов із сім’ї. Мамі довелося мене виховувати власними силами. Їй було зовсім нелегко, але я не знала ні в чому потреби. 

Моє дитинство було дуже щасливим, щоправда мама не втомлювалася повторювати усе моє подальше життя, що гарантом жіночого щастя є чоловік. 

Коли я зустріла Ореста, то добре знала, що він ще той гуляка. Ніколи й не мріяв про сім’ю, принаймні зі мною. Ми із ним надто різні. 

Але от моїй матері так не здавалося. Вона наполягала на тому, щоб після кількох місяців зустрічань ми одружилися. Їздила щовечора до батьків Ореста, змушувала їх переконати сина взяти мене собі за дружину. 

Набридла людям так, що хлопець таки зробив мені пропозицію. 

– Мамо, мені здається, що між нами немає кохання. 

– Ну, і що, доню?! На коханні далеко не заїдеш! Головне, що він заможний, відповідальний. Буде про тебе завжди дбати. 

Послухала я маму, вирішила, що так буде краще.

Перші кілька років подружнього життя були навіть досить щасливими. У нас народилася донька Надійка. 

Я так і не вийшла на роботу після декрету, заховала свій диплом у довгу шухляду. Мама казала, що справжня жінка та, яка дбає про сім’ю, підтримує сімейне вогнище. А кар’єра – це амбіція чоловіка. 

Надійці виповнилося лише 7 років, а я вже встигла перетворитися на домогосподарку, яка забула про те, як доглядати за собою, працювати і думати про щось, крім сніданку, обіду і вечері. 

З Орестом ми дуже віддалилися. Він навіть не дивився ніколи на мене. Просто проходив повз, намагаючись зробити вигляд, що він дуже втомився на роботі. 

Потім і взагалі почав затримуватися, щотижня їздив у якісь незрозумілі відрядження. 

Я відчувала, що він мені зраджує, але мама казала, що поки у мене немає ніяких доказів – я не маю права підозрювати в чомусь чоловіка. 

– Він тебе забезпечує, годує, вдягає! Не будь невдячною, доню!

Я вдавала, що все добре. Іншого виходу у мене не було, так казала мені мама. 

За кілька тижнів зателефонувала найкраща подруга:

– Світланко, люба. Не знаю, як і сказати тобі… Я вчора була в ресторані на Дні народження, а за сусіднім столиком сидів Твій Орест з вродливою брюнеткою. Він так на неї дивився, що аж мороз шкірою йшов. А коли вони танцювали, то він взагалі очей із неї не зводив. 

Мені було боляче це чути. Я знала, що між нами давно вже немає кохання, але хотіла вірити в те, що нашу сім’ю ще можна врятувати. 

Зателефонувала мамі, хотіла виплакатися, спитати, як жити тепер далі…

– Доню, та твоя Уляна мені ніколи не подобалася! Вона ж тобі заздрить! От і наговорила на Ореста нашого. Ти що? Візьмеш і повіриш першій ліпшій?

А й справді! Чому я повинна їй вірити, заблокувала номер подруги і пообіцяла, що більше ніколи не спілкуватимуся з людиною, яка мріє руйнувати чужі сім’ї. 

Хто ж знав, що за кілька тижнів я на власні очі побачу те, про що розповідала мені Улянка. 

Ми з Надійкою гуляли парком, а потім вирішили зайти в кафе. Ми весело зайшли до залу і вибирали собі столик, аж раптом я побачила Ореста в компанії вродливої незнайомки. Він справді на неї так дивився! Мені залишалося тільки мріяти про такий погляд від чоловіка. 

Я розвернулася, схопила дитину за руку і бігла з того кафе доти, доки маленька не спитала мене, чому ми втекли…

– Надійко, сонечко! Пробач. Я просто дуже втомилася. Ходімо додому? 

Я вклала малу спати, а сама сиділа на дивані і плакала. Орест повернувся пізно, пробурмотів, що мав багато роботи, тому йде спати. 

– Я все знаю… Я бачила вас сьогодні. 

Я чекала виправдань і вибачень, але він зірвався на крик.

– А ти взагалі розумієш. що я тебе не кохаю, та й ніколи не кохав. Наш шлюб – справа рук твоєї матері. Та й ти мене не любиш, подивися правді у вічі. Поглянь на себе в дзеркало – хіба так виглядає закохана жінка? Тобі байдуже до твого вигляду, до того, чим ти займаєшся! На кого ти перетворилася? Я не хочу так жити. Я нарешті зустрів ту, яку дійсно кохаю. Мені шкода…

– Мені теж. 

Я зачинилася в кухні і дуже довго ридала. Я сама винна в тому, що моє життя перетворилося на суцільний жах. Як я могла стільки років жити маминою головою, а не власною?

Знаходитися під одним дахом з Орестом я більше не могла. 

Зателефонувала Уляні. Довго просила вибачення за те, що не повірила їй, хоч вона мене попереджала. Вона запропонувала мені свою допомогу, тож я вирішила пожити з Надійкою в неї. 

– Куди ти забираєш нашу доньку? Нехай вона залишається зі мною! – розхвилювався чоловік.

– Все гаразд. Ти зможеш бачитися з нею, коли захочеш. Вона ж твоя дитина. 

Тепер я живу з подругою. Орест приїжджає кілька разів на тиждень і забирає Надійку на прогулянку. 

Мені було спершу дуже важко спілкуватися і з ним, і з мамою, але я зрозуміла, що сама винна в тому, що сталося. 

Тепер вирішую, як будувати власне життя без сторонньої допомоги, і сподіваюся зовсім скоро знайду справжнє жіноче щастя. 

Чи дослухаєтеся Ви чужих порад?

Напишіть нам у коментарях на Facebook 

Фото з відкритих джерел

Напишіть нам в коментарях у Facebook!

SofiaP
Content Protection by DMCA.com
Loading...

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

Adblock
detector