Мені тільки-но виповнилося 19 років, коли я вийшла заміж за Олега. Ми жили у одному селі, з дитинства товаришували, а за часом дружба переросла у велике та щире кохання. Він старший від мене на 3 роки. У нашому селі це вже як певний ритуал чи традиція – рано вийти заміж. Мої батьки з радістю нас благословили та навіть оплатили весілля, правда, мама Олега, пані Василина, ще довго не приймала мене у родину та косо дивилася. Навіть до церкви на вінчання не хотіла прийти. Щоразу казала, син зробив поганий вибір, раз взяв мене за дружину.
Я намагалася не зважати на такі образливі слова. Після весілля ми переїхали до міста, адже Олег знайшов там роботу, а я вступила на заочну форму навчання до університету. Тоді якраз отримали невелику кімнату у гуртожитку від заводу, де працював чоловік. З часом назбирали грошей на перший внесок за іпотеку – завжди мріяла жити у великій та просторій квартирі. Ще й дитинства я любила шити і зараз моє хобі переросло у роботу, приходили нові клієнти та просили пошити гарне плаття на випускний чи блузку. Потім я почала ще вишивати картини на продаж. У нас тоді народилася донечка, тому мені було дуже зручно так вдома працювати. Часу вистачало і на роботу, і на дитинку та на хатні справи.
Всі у селі мене хвалили, крім одної людини – свекрухи. Вона вважала, що я просто добре влаштувалася у місті, мовляв, поки її син гарує на заводі, я відпочиваю вдома. Байдуже, що я доглядаю за дитиною, займаюся хатніми справами, а вона жодного разу навіть не запропонувала свою допомогу з онукою. Та і моїх грошей вистачає. Так, я не заробляю більше за чоловіка, але можемо собі дозволити купити дорогий одяг чи продукти й відкладати на ремонт у квартирі.
Бувало, що приїде у гості без попередження, привезе продукти та ще й починає казати, що без неї ми б давно пропали. Адже це вона нас годує. Мої батьки ледь не щодня телефонують та запитують, чи не треба нам передати свіжого молочка, картопельки, овочів з городу, а ще сметанку, сир та домашній тортик для донечки – вона просто обожнює такі ласощі.
Я знаю багатьох чесних продавців, у яких свіже м’ясо та риба, вони мені завжди найкращі шматочки вибирають. А продукти свекрухи я б з радістю викинула, тим паче, що вони швидко псуються та не дуже смачні. Помідори гнилі, молоко кисле, донька не хоче його пити. Однак, пані Василина завжди себе нахвалює, що у неї хороше господарство і це я просто не вмію готувати страви з її продуктів.
Так минуло 10 років, у нас народився маленький синочок Матвій. Тоді свекруха зателефонувала до Олега та поставила його перед фактом – вона переїжджає до нас у місто:
– Нудно у селі жити. Вже набридла ця корова та город, хочу відпочити на старості років! У вас, тим паче, місця багато, на всіх вистачить. Тому тепер, сину, вже твоя черга за старою матусею доглядати!
Я намагалася відмовити стару від такої ідеї. Категорично була проти, адже не хотіла жити з нею під одним дахом. Нехай краще приїжджає на вихідні, але не більше. Переночує, поняньчиться з онуками та назад до села. На більше нехай не розраховує.
Однак, Олег запропонував інший варіант – купити їй квартиру у місті. Тільки щоб район був далекий, не хочу її часто бачити вдома. Але як вона приходить у гості, то не мчить допомагати з малюками. Щоразу чую одну і ту саму фразу:
– Та якби не мої продукти з села, то ви б тут пропали. Я вам завжди допомагала, тому ви повинні зараз за мною доглядати. Все-таки я вже стара людина! Мені для вас не було шкода їжу з села передати.
Чесно кажучи, я вже намагаюся уникати з нею зустрічей. Удаю, що нікого нема вдома, якщо вона стукає у двері або ж гуляю в парку з малюками – лиш б не бачити таку нахабну свекруху. А вона тепер почала вимагати у сина гроші на комуналку та проживання. Ось мої батьки, наприклад, жодного разу нічим не дорікали. Зараз на пенсії, пораються на городі й біля худоби та привозять нам декілька пакетів домашнього частування.
Що б ви зробили на місці дівчини з такою свекрухою?
