Ніколи не думала, що на старості літ залишуся сама-самісінька тільки тому, що так захотіла моя невістка.
Коли мій син познайомив мене і чоловіка зі своєю обраницею, я відразу відчула, що чекати чогось доброго від такої дівчини не варто. Але я мовчала, бо знала, що Вадим уже дорослий і може сам розібратися з власним життям.
Одразу після весілля діти почали жити окремо, ми з Василем про все завчасно подбали: переписали на сина бабусину квартиру, яка дісталася чоловіку у спадок.
Дуже рідко навідувалися до молодят в гості, аби не набридати невістці своєю присутністю. Головне, щоб Вадим був щасливий.
Рік тому мій чоловік помер. Мені було дуже складно змиритися з цією втратою, бо ми з Васильком разом прожили щасливих 40 років. Я вже й забула, як воно – прокидатися і засинати без нього.
Як би важко не було, та сину не скаржилася, бо знала, що Аня цього не зрозуміє, буде сердитися на Вадима. А воно мені треба? Краще плакатиму в подушку, поки біль сам не минеться.
Щоправда, діти почали частіше до мене навідуватися в гості, аби мені не було так самотньо. Невістка не була від цього в захваті. При кожній нашій зустрічі Аня не втомлювалася повторювати, що саме вона головна жінка в житті Вадима, лише заради неї він готовий на все.
Я не розуміла, для чого вона це робить. Я давно вже не претендувала на надмірну увагу свого сина, ніколи не маніпулювала своїм похилим віком чи смертю батька, аби змусити Вадима мене “помітити”. З чого це раптом невістка вирішила, що має зі мною змагатися за його любов? Гадки не маю.
Якось син запропонував, що заночує зі мною, бо того дня я себе не дуже добре почувала, то Аня таку сценку влаштувала: почала удавати, ніби їй погано, тож Вадим миттєво підірвався з місця і повіз кохану додому, аби та могла відпочити.
14 лютого мій День народження. Вперше після смерті чоловіка я захотіла відсвяткувати якусь подію, трохи прикрасити свою сіру буденність. Кого ж запрошуватиму? Крім Ані та Вадима, у мене нікого й нема.
Син пообіцяв мені, що обов’язково приїде мене привітати разом з дружиною.
Я накрила розкішний святковий стіл, витративши на їжу усю свою пенсію, спекла власноруч улюблений тортик сина і чекала приходу гостей.
Минуло 2 години, а їх навіть видно не було. Нарешті мені зателефонував Вадим:
– Мамо, пробач, будь ласка, але ми не зможемо до тебе приїхати. Сьогодні ж велике свято!
Я поглянула в церковний календар, намагаючись зрозуміти, про яке свято говорить мені син.
– Ти про що, синку?
– Ну, як? День святого Валентина! День усіх закоханих. Аня сказала, що сьогодні я маю увесь свій час присвятити лише їй, бо саме вона – моя друга половинка. Ти не гнівайся. Твій День народження можна відсвяткувати на вихідних. То ми заїдемо у суботу? – спитав мене син.
Я не хотіла навіть відповідати – просто поклала слухавку.
Це ж треба, щоб через примхи невістки я залишилася у своє свято сама-самісінька! Було дуже образливо. Я запалила свічки на торті, загадала бажання і задмухнула їх.
Після цього пообіцяла собі більше не спілкуватися з невдячними дітьми. А їм, схоже, ця новина тільки в радість, особливо Ані.
Але чи зможу я дотримати обіцянки? Я ж уже немолода, боюся, що на старості літ мені навіть нікому буде склянку води подати. Вже рік не бачила рідного синочка – встигла скучити за ним.
Миритися чи чекати, поки у Вадима сумління прокинеться? Не знаю…
Як би ви вчинили на місці головної героїні?
