– Розлучення можна було не тягнути до суду, – мати так гепнула чашку, що ложка вдарила в блюдце. – Іноді треба просто закрити рота.

– Мамо, досить, – сказала Юля і підтягнула до себе тарілку сина. – Денисе, їж.

– Досить? – одразу вчепилася сестра. – У тебе двоє дітей, ти живеш тут, ми всі під тебе гнемося, а ти – "досить"?

Батько не обернувся від вікна.

– Уперлися обоє. Ото й маєте.

Юля встала, зібрала тарілки й пішла на кухню. З-за стіни летіло далі:

– Нормальний чоловік. Не пив. Гроші носив. Такі сім'ї не валять.

У раковині стирчала гора посуду. Юля відкрила воду на повну і взялася мити.

Вранці – Віру до школи, Дениса в садок. Потім зміна в бібліотеці. Потім швабра між стелажами. Дерев'яні ніжки били по щітці, спина горіла, телефон мовчав.

Аліменти приходили вчасно. Юля складала чеки в коробку: пюре, куртка, кросівки, ліки, фарби, зошити.

– Нащо тобі той мотлох? – питала мати.

– Моє, – казала Юля і накривала коробку кришкою.

Увечері її знову садили на той самий стілець.

– Почитай, що там пишуть про кризи в шлюбі, – сказала сестра, калатаючи ложкою в чаї. – Може, у вас просто період був.

– Уже пізно читати.

– Та ні. Просто ти ще не бачила, які бувають інші.

Юля підвелася раніше, ніж сестра договорила, взяла рушник зі спинки стільця і пішла у ванну. Замок клацнув.

Одного вечора до бібліотеки зайшов чоловік в окулярах.

– Щось легке в дорогу. Для матері. У санаторій, – сказав він.

Юля швидко виклала кілька романів, записала формуляр і вже потяглася до наступного читача.

Він не відходив.

– Ви сьогодні довго?

– До шостої.

– Я зайду.

І зайшов. Стояв біля дверей, поки вона вдягала пальто.

– Кава. Тут поруч.

Юля подзвонила матері, попросила забрати дітей із гуртка і пішла.

Кафе виявилося тісним, гучним і липким. Музика лупила в стіни. За спиною грюкали киями по кулях. Юля взяла чай і тістечко. Григорій – чорну каву.

Поки вона відповідала на його питання про дітей і роботу, він двічі поліз виделкою в її десерт.

Коли принесли рахунок, він поклав гроші на блюдце і сказав:

– Нам окремо.

Юля мовчки дістала гаманець.

На виході він усміхався.

– Завтра повторимо?

– Ні.

– Чого так різко?

– Бо ви вже полізли в мою тарілку. Цього досить.

Наступного тижня він повернув книжки і лишився під дверима до кінця зміни.

– Посидимо десь. Я почекаю, поки домиєш.

Юля вдарила штампом у формуляр, віддала книги й подивилася прямо на нього.

– Не треба мене чекати.

– Та що такого?

– Більше не приходьте сюди по мене.

Він скривився, щось буркнув і пішов. Юля замкнула двері й узяла відро.

Через місяць у супермаркеті чоловік біля сирів довго крутив упаковку в руках, тоді кивнув їй:

– Який беруть до ігристого?

– Не знаю. Я не п'ю.

– Тоді врятуйте мене хоч від дурної покупки.

Юля взяла молоко, макарони, яблука і пішла далі. На касі він знову став поруч.

Другого разу зустрів її там само, вже з усмішкою старого знайомого.

– Я Максим. Ви заміжня?

– Ні.

– Тоді дайте хоч пакети донести.

Сумки різали пальці. Він доніс їх до машини, довіз до будинку, підняв на поверх і поставив під двері.

– У суботу в мене день народження, – сказав він. – Будеш.

– Це не запрошення. Це наказ.

– Це шанс не сидіти вдома.

Мати глянула спідлоба, коли Юля перевдягалася.

– Уже їдеш?

– На кілька годин.

– Дивись.

На дачі чадів мангал, гриміла музика, келихи дзенькали без паузи. Юля віддала подарунок і сіла скраю столу.

Максим носився між гостями: сміх, плечі, тости, пляшки. До неї підходив уривками. Кинув слово – і знову щезав. Ніби посадив для вигляду.

Ближче до ночі Юля викликала таксі.

– Ти що робиш? – різко кинув Максим.

– Їду додому.

– Серйозно? При всіх? Ти мені зараз все псуєш.

За столом уже стихли два голоси. На них дивилися.

– Я викликала машину, – сказала Юля.

– Скасуй. Переночуєш.

Вона подивилася на екран. На водія. На людей біля столу. І натиснула "скасувати".

Вранці гості роз'їжджалися, а двір залишили їй. Брудні тарілки, пластикові стакани, пляшки в траві. Юля мовчки стягнула посуд у тази, відкрила кран, потім замела терасу, винесла сміття, зібрала двір.

Коли хвіртка грюкнула востаннє, Максим зайшов на кухню й сперся на одвірок.

– От тепер нормально, – сказав він. – Зараз відкрию головний подарунок.

Він усміхнувся і ступив до неї.

Юля здерла фартух, кинула його на стілець, схопила сумку і вийшла.

– Ти куди? – кинулося їй услід.

Вона не обернулася. За хвірткою вже викликала таксі.

У машині тримала куртку на колінах і не дивилась у телефон. Там блимав пропущений від матері.

Вдома мати відчинила двері й одразу пішла в атаку:

– Де ти була? Я зранку з дітьми кручуся, Віра тебе шукала.

– Все, мамо. Я вдома.

– І що це за "все"?

– Все. Більше я нікуди не їду.

Через тиждень вони купували Вірі подарунок на день народження. Ляльковий будинок ледве втиснули в багажник.

– Візьми ще телефон, – сказала мати. – Вона давно просить.

– Один подарунок.

– Її батько все одно приволоче щось дороге.

Юля нічого не сказала.

Вдень у квартирі гупали діти, кульки билися об стелю, по підлозі тягнулися крихти. Увечері прийшли дорослі. Двері відчинилися. На порозі стояв Роман.

У руках – велика коробка з іграшкою, про яку Віра говорила весь місяць. Для Юлі – букет.

– Привіт.

– Заходь.

Віра повисла в нього на шиї. Денис уже тяг коробку на килим. Роман роззувся, привітався з батьками так спокійно, ніби не було трьох років окремо.

За столом він говорив мало. Більше слухав дітей. Денис розлив компот – Роман першим схопив ганчірку. Мати понесла гаряче – він забрав важку страву з її рук. Віра почала клювати носом – він відвів її перевдягнути в піжаму.

Пізно ввечері гості потягнулися до дверей. Юля стояла на кухні й мила тарілки. Роман зайшов попрощатися.

– Завтра заберу дітей. Кіно, потім морозиво.

– Добре.

У кухню влетіла Віра з телефоном.

– Тату, який пароль?

Роман узяв смартфон.

– Не міняв. Та сама дата.

Він швидко натиснув цифри й повернув телефон доньці. Віра вискочила назад.

Юля завмерла з мокрою тарілкою в руках.

– Я теж піду, – сказала вона.

Роман не одразу відповів.

– Куди?

– З вами. В кіно. Потім на морозиво.

Він глянув на неї і всміхнувся.

– Добре.

– О десятій не запізнюйся.

– Не запізнюсь.

Він надягнув куртку, відчинив двері й обернувся.

– Юлю.

– Що?

– Я прийду раніше.

– Приходь.

Двері зачинилися. На кухні ще шуміла вода. У кімнаті сміялася Віра, Денис гатив коробкою по підлозі.

Юля витерла руки, вимкнула кран і подивилася на годинник.

До ранку лишалося зовсім мало.

Valera

Популярне