– Розлучення можна було не тягнути до суду, – мати так гепнула чашку, що ложка вдарила в блюдце. – Іноді треба просто закрити рота.
– Мамо, досить, – сказала Юля і підтягнула до себе тарілку сина. – Денисе, їж.
– Досить? – одразу вчепилася сестра. – У тебе двоє дітей, ти живеш тут, ми всі під тебе гнемося, а ти – "досить"?
Батько не обернувся від вікна.
– Уперлися обоє. Ото й маєте.
Юля встала, зібрала тарілки й пішла на кухню. З-за стіни летіло далі:
– Нормальний чоловік. Не пив. Гроші носив. Такі сім'ї не валять.
У раковині стирчала гора посуду. Юля відкрила воду на повну і взялася мити.
Вранці – Віру до школи, Дениса в садок. Потім зміна в бібліотеці. Потім швабра між стелажами. Дерев'яні ніжки били по щітці, спина горіла, телефон мовчав.
Аліменти приходили вчасно. Юля складала чеки в коробку: пюре, куртка, кросівки, ліки, фарби, зошити.
– Нащо тобі той мотлох? – питала мати.
– Моє, – казала Юля і накривала коробку кришкою.
Увечері її знову садили на той самий стілець.
– Почитай, що там пишуть про кризи в шлюбі, – сказала сестра, калатаючи ложкою в чаї. – Може, у вас просто період був.
– Уже пізно читати.
– Та ні. Просто ти ще не бачила, які бувають інші.
Юля підвелася раніше, ніж сестра договорила, взяла рушник зі спинки стільця і пішла у ванну. Замок клацнув.
Одного вечора до бібліотеки зайшов чоловік в окулярах.
– Щось легке в дорогу. Для матері. У санаторій, – сказав він.
Юля швидко виклала кілька романів, записала формуляр і вже потяглася до наступного читача.
Він не відходив.
– Ви сьогодні довго?
– До шостої.
– Я зайду.
І зайшов. Стояв біля дверей, поки вона вдягала пальто.
– Кава. Тут поруч.
Юля подзвонила матері, попросила забрати дітей із гуртка і пішла.
Кафе виявилося тісним, гучним і липким. Музика лупила в стіни. За спиною грюкали киями по кулях. Юля взяла чай і тістечко. Григорій – чорну каву.
Поки вона відповідала на його питання про дітей і роботу, він двічі поліз виделкою в її десерт.
Коли принесли рахунок, він поклав гроші на блюдце і сказав:
– Нам окремо.
Юля мовчки дістала гаманець.
На виході він усміхався.
– Завтра повторимо?
– Ні.
– Чого так різко?
– Бо ви вже полізли в мою тарілку. Цього досить.
Наступного тижня він повернув книжки і лишився під дверима до кінця зміни.
– Посидимо десь. Я почекаю, поки домиєш.
Юля вдарила штампом у формуляр, віддала книги й подивилася прямо на нього.
– Не треба мене чекати.
– Та що такого?
– Більше не приходьте сюди по мене.
Він скривився, щось буркнув і пішов. Юля замкнула двері й узяла відро.
Через місяць у супермаркеті чоловік біля сирів довго крутив упаковку в руках, тоді кивнув їй:
– Який беруть до ігристого?
– Не знаю. Я не п'ю.
– Тоді врятуйте мене хоч від дурної покупки.
Юля взяла молоко, макарони, яблука і пішла далі. На касі він знову став поруч.
Другого разу зустрів її там само, вже з усмішкою старого знайомого.
– Я Максим. Ви заміжня?
– Ні.
– Тоді дайте хоч пакети донести.
Сумки різали пальці. Він доніс їх до машини, довіз до будинку, підняв на поверх і поставив під двері.
– У суботу в мене день народження, – сказав він. – Будеш.
– Це не запрошення. Це наказ.
– Це шанс не сидіти вдома.
Мати глянула спідлоба, коли Юля перевдягалася.
– Уже їдеш?
– На кілька годин.
– Дивись.
На дачі чадів мангал, гриміла музика, келихи дзенькали без паузи. Юля віддала подарунок і сіла скраю столу.
Максим носився між гостями: сміх, плечі, тости, пляшки. До неї підходив уривками. Кинув слово – і знову щезав. Ніби посадив для вигляду.
Ближче до ночі Юля викликала таксі.
– Ти що робиш? – різко кинув Максим.
– Їду додому.
– Серйозно? При всіх? Ти мені зараз все псуєш.
За столом уже стихли два голоси. На них дивилися.
– Я викликала машину, – сказала Юля.
– Скасуй. Переночуєш.
Вона подивилася на екран. На водія. На людей біля столу. І натиснула "скасувати".
Вранці гості роз'їжджалися, а двір залишили їй. Брудні тарілки, пластикові стакани, пляшки в траві. Юля мовчки стягнула посуд у тази, відкрила кран, потім замела терасу, винесла сміття, зібрала двір.
Коли хвіртка грюкнула востаннє, Максим зайшов на кухню й сперся на одвірок.
– От тепер нормально, – сказав він. – Зараз відкрию головний подарунок.
Він усміхнувся і ступив до неї.
Юля здерла фартух, кинула його на стілець, схопила сумку і вийшла.
– Ти куди? – кинулося їй услід.
Вона не обернулася. За хвірткою вже викликала таксі.
У машині тримала куртку на колінах і не дивилась у телефон. Там блимав пропущений від матері.
Вдома мати відчинила двері й одразу пішла в атаку:
– Де ти була? Я зранку з дітьми кручуся, Віра тебе шукала.
– Все, мамо. Я вдома.
– І що це за "все"?
– Все. Більше я нікуди не їду.
Через тиждень вони купували Вірі подарунок на день народження. Ляльковий будинок ледве втиснули в багажник.
– Візьми ще телефон, – сказала мати. – Вона давно просить.
– Один подарунок.
– Її батько все одно приволоче щось дороге.
Юля нічого не сказала.
Вдень у квартирі гупали діти, кульки билися об стелю, по підлозі тягнулися крихти. Увечері прийшли дорослі. Двері відчинилися. На порозі стояв Роман.
У руках – велика коробка з іграшкою, про яку Віра говорила весь місяць. Для Юлі – букет.
– Привіт.
– Заходь.
Віра повисла в нього на шиї. Денис уже тяг коробку на килим. Роман роззувся, привітався з батьками так спокійно, ніби не було трьох років окремо.
За столом він говорив мало. Більше слухав дітей. Денис розлив компот – Роман першим схопив ганчірку. Мати понесла гаряче – він забрав важку страву з її рук. Віра почала клювати носом – він відвів її перевдягнути в піжаму.
Пізно ввечері гості потягнулися до дверей. Юля стояла на кухні й мила тарілки. Роман зайшов попрощатися.
– Завтра заберу дітей. Кіно, потім морозиво.
– Добре.
У кухню влетіла Віра з телефоном.
– Тату, який пароль?
Роман узяв смартфон.
– Не міняв. Та сама дата.
Він швидко натиснув цифри й повернув телефон доньці. Віра вискочила назад.
Юля завмерла з мокрою тарілкою в руках.
– Я теж піду, – сказала вона.
Роман не одразу відповів.
– Куди?
– З вами. В кіно. Потім на морозиво.
Він глянув на неї і всміхнувся.
– Добре.
– О десятій не запізнюйся.
– Не запізнюсь.
Він надягнув куртку, відчинив двері й обернувся.
– Юлю.
– Що?
– Я прийду раніше.
– Приходь.
Двері зачинилися. На кухні ще шуміла вода. У кімнаті сміялася Віра, Денис гатив коробкою по підлозі.
Юля витерла руки, вимкнула кран і подивилася на годинник.
До ранку лишалося зовсім мало.
