– Я заберу хлопчика до себе, – сказав Дмитро в слухавку. – У Києві він матиме все. У тебе – тільки впертість.
– Спробуй, – відповіла Юля. – І не забудь пояснити суду, де ти був два роки.
– Я брав участь, як міг. Гроші надсилав.
– Я їх повертала. Пам'ятаєш?
Він стиснув телефон так, що побіліли пальці.
– Я найму адвоката. Ти не витягнеш це одна.
– Я вже витягнула. Без тебе.
Він ковтнув повітря і вдарив останнім:
– Народиш собі ще від нового чоловіка. А мого сина віддай мені.
Короткий сміх у слухавці різонув сильніше за лайку.
– Твого? Пізно схопився. Більше не дзвони.
Виклик обірвався. Дмитро жбурнув телефон на диван і різко підвівся.
– Ну що? – запитала Рита, заходячи до вітальні.
– Уперлася. Як і завжди.
– Ти сказав про заповіт?
– Ні. Ще чого. Вона тільки цього й чекає – влізти до діда в будинок із дитиною і вчепитися в гроші.
Рита сіла навпроти, схрестивши руки.
– Якщо ти не приведеш хлопця в сім'ю, твій дід усе віддасть фонду. Ти це чув власними вухами.
– Приведу, – відрізав Дмитро. – Через суд, через опіку, через кого завгодно.
Йому потрібен був хлопчик, якого він жодного разу не тримав на руках.
Того ж вечора він сидів у кабінеті адвоката.
– Шанси є, – сказав адвокат, переглядаючи папери. – Але те, що ви не бачили дитину, виглядає погано.
– Мати сховала адресу. Ігнорувала перекази. Налаштовує проти мене.
– Суд любить документи, а не образи. Мені потрібні підтвердження, що ви намагалися брати участь.
– Будуть.
– І ще одне. Якщо дитина записана на вас, це не дає автоматичної перемоги.
Дмитро підсунув до нього ще одну теку.
– Мені не потрібна автоматична. Мені потрібна перемога.
У цей самий час Юля сиділа на кухні в сестри. На підлозі возив машинку маленький Михайлик.
– Він сказав, що забере сина, – кинула Юля.
Катя коротко хмикнула.
– Нарешті доперло, що дитина існує?
– Не дитина. Спадщина.
Михайлик врізав машинкою в ніжку стільця і загудів ще голосніше. Катя підхопила його на руки.
– Якби цей геній знав, чиї фото ти йому шлеш два роки, він би подавився.
Юля відкрила галерею. Усмішка. Перший сніг. Синя шапка. Каша на підборідді.
– Спершу я хотіла тільки злити його. Щоб дивився й знав: у когось росте син, а в нього вдома самі показові обійми для бізнесу.
– А потім втрутився дід.
Юля кивнула.
Пів року тому високий сивий чоловік зайшов до неї сам. Без охорони, без секретарів. Сів за стіл і поклав перед нею конверт.
– Я знаю, що дитини немає, – сказав він. – І знаю, чому мій онук у це повірив.
– Тоді навіщо ви тут?
– Хочу побачити, що він зробить, коли запахне грошима. Попросив би пробачення – це одна розмова. Спробує відібрати – буде інша.
– А мені що з цього?
– Нічого. Просто не зупиняйтеся.
Юля відкрила конверт. Усередині була візитка.
– Якщо він піде проти вас, дзвоніть одразу мені, – сказав дід і вийшов.
Тепер Дмитро пішов далі, ніж усі чекали.
За тиждень Юля отримала листа від адвоката: вимога надати адресу проживання дитини, попередження про намір звернутися до суду, великі холодні слова про права батька.
Вона переслала листа на номер з візитки.
Відповідь прийшла за двадцять хвилин:
"Завтра о дванадцятій. Нехай прийде адвокат. І онук теж".
Наступного дня Дмитро зайшов до будинку діда так, як заходять за своїм. Поруч – адвокат із портфелем. Позаду – Рита, тиха, зібрана, в дорогому костюмі.
У вітальні вже сиділи Юля, Катя і Михайлик. Хлопчик крутив у руках жовтий екскаватор.
Дмитро ковзнув по ньому поглядом і відразу вчепився очима.
– Ось і добре, – сказав він. – Нарешті по-людськи.
– Сідай, – наказав дід.
Дмитро сів, але погляду від дитини не відвів.
– Це мій правнук? – спитав дід, дивлячись на онука.
– Так, – швидко відповів Дмитро. – Я визнавав батьківство з самого початку.
Юля поставила чашку на блюдце.
– Ти визнавав фото.
Адвокат відкашлявся.
– Перепрошую, ми тут для конструктивної розмови. Мій клієнт має намір…
– Сісти й слухати, – перебив дід.
У кімнаті все завмерло. Навіть екскаватор у руках Михайлика.
Дід повернувся до Юлі.
– Скажіть вголос.
Юля подивилася на Дмитра.
– У мене ніколи не було від тебе дитини.
Рита рвонула головою до чоловіка.
– Що?
– Вона бреше, – випалив Дмитро. – Вона мститься. Це мій син. Я бачив фото.
Катя засміялася різко, в обличчя.
– Фото мого сина. Мого. Того самого, якого ти зібрався забрати.
Дмитро підскочив.
– Це цирк. Ви змовилися.
– Сядь, – сказав дід.
Дмитро залишився стояти.
– Ти весь цей час знав? – кинув він.
– Так.
– І мовчав?
– Так.
– Навіщо?
Дід підвівся.
– Хотів перевірити, чи є в тебе хоч щось людське, крім апетиту. Ти кинув вагітну дівчину заради шлюбу з дочкою партнера. Два роки не шукав дитину. А коли лікарі сказали, що більше дітей у тебе не буде, ти раптом згадав про батьківство.
Рита відступила на крок.
– Дмитре, це правда?
Він не глянув на неї.
– Це мої справи.
– Уже ні, – сказав дід.
Адвокат мовчки зібрав папери й посунувся до дверей.
– Твою частку в компанії я переписав учора, – продовжив дід. – Із заповіту тебе виключено.
Дмитро зблід.
– Через цей спектакль?
– Через тебе.
– Ти не можеш.
– Уже зробив.
Рита схопила сумку.
– То оце і є твій "син"? Чужа дитина заради грошей?
Він нарешті обернувся.
– Замовкни.
– Сам замовкни, – відрізала вона і вийшла.
Двері грюкнули. Михайлик заплакав. Катя одразу винесла його в коридор.
– Це підстава, – прошипів Дмитро. – Ви всі це підлаштували.
– Тебе ніхто не тягнув за язик, – сказала Юля. – Ти сам вирішив, що дитину можна взяти, як ключ від сейфа.
Він рвонув до неї на крок. Дід став між ними.
– Іди звідси.
– Ти ще пошкодуєш.
– Йди.
Дмитро застиг. Подивився на діда. На Юлю. На двері, за якими плакала чужа дитина, яку він уже встиг вписати в заповіт свого життя.
Потім різко розвернувся і вийшов.
У коридорі він зіткнувся з Катею. Вона притискала до себе сина.
Михайлик жував ремінець від екскаватора і дивився просто на нього.
Дмитро зупинився.
– Це він? – глухо спитав.
– Так, – сказала Катя. – Чужий.
Він смикнув двері й зник.
Юля вийшла на ґанок за хвилину. Машина Дмитра зірвалася з місця, гравій ударив у паркан.
Дід стояв у дверях позаду.
– Тепер усе, – сказав він.
Юля дивилася на порожню дорогу.
– Тепер – так.
