Я не пам’ятаю, коли ми з мамою про це заговорили вперше. Однак до цієї теми ми поверталися ще не один раз.
Мама вмостилася біля мене на кріслі, подивилася прямо в очі і запитала, чи не хочу я їй щось розказати. Можливо, у мене є якась таємниця. Можливо, хтось мене ображає. Можливо, на вулиці зі мною траплялися дивні пригоди.
Ця техніка була дуже підступною. Адже я одразу розповідала все, що тільки приходило в голову. Мені хотілося, щоб мама з моїх вуст почула те, про що можливо знала або здогадувалася. Та цього разу не було в чому зізнаватися.
Мама пояснила мені, що людям байдуже на проблеми інших. Кожен думає лише про задоволення власних потреб, тому інколи цілком виправдано доставляти іншим дискомфорт заради своєї вигоди.
Здавалося б, така проста порада, але насправді дуже корисна. Якщо я б запідозрила, що наближається лихо, то неодмінно жбурнула б камінням в машину і втекла. Адже мама казала, що оточуючі через страх або байдужість рідко реагують на прохання допомогти, але коли діло стосується їхнього майна, то це неодмінно приверне увагу.
Висновок завжди був один: людське життя – безцінне, а все решта можна вирішити і владнати. Втрачені гроші можна заробити, а втрачене життя – не повернеш.
Для того, щоб я про це не забувала, мама регулярно бесідувала зі мною. На щастя, мені ці поради не знадобилися. Лихо обходило мене стороною. Однак, на мою думку, якби батьки частіше навчали своїх дітей таким речам, то багатьох неприємностей можна було б уникнути.
Можливо, хтось скаже, що її повчання були надто егоїстичними. Та не спішіть засуджувати, поки самі не стали батьками чи не зіткнулися з жахливими наслідками подібних ситуацій. Щодо мене, то я також буду проводити такі бесіди зі своїми дітьми.
А що ви думаєте з цього приводу?
