– Прокидайтеся! Бігом! – розкомандувалася зранку вихователька Ірина Петрівна. – Михайле, чого ти досі лежиш? Вставай кажу! – крикнула вона до сонного хлопчика, стягуючи з нього ковдру.
Діти сонно потирали очі і не зовсім розуміли, що ж відбувається.
– Чому ви така сувора з самого ранку? – дивувалася колега Валентина. – Нехай собі дітки спокійно прокидаються.
– Я сама знаю, що маю робити! Не потрібно мені вказувати! – обурилася Ірина Петрівна.
– Хіба я вам щось вказую? Просто говорю, що з дітьми можна лагідніше поводитися. Їм і так не легко, а ви з самого ранку продовжуєте позбавляти їх радості. Тим паче завдяки тому, що малюки слухняні, ви цілу ніч на чергуванні спокійно спали.
– От попрацюєш тут стільки часу, як я, тоді й поговоримо! Усі приходять такі розумні й правильні, але вже через рік тікають з цієї роботи. А я пів життя дбаю про цих недолугих дітей! – кинула у відповідь Ірина Петрівна, пакуючи в сумку котлети, які залишилися після вчорашньої вечері.
Валентина вирішила змовчати, але в голові усі її думки крутилися навколо одного питання: “Звідки у серці цієї жінки стільки ненависті й злості? Вона ж також матір, бабуся і, зрештою, людина!
У дитячому будинку під номером 15 було багато вихованців. Сюди відправляли дітей, від яких батьки написали відмову, тих, хто народився у неблагополучній родині і тих, чиї рідні загинули.
Марійка залишалася круглою сиротою. Її мама з татом загинули в автокатастрофі, а інших родичів у дитини не було. Так вона опинилася у притулку. Перший час дівчинка багато плакала, але потім вона просто замкнулася в собі. Марійка казала усім, що скоро по неї прийдуть її батьки. Спочатку вихователі не звертали на це уваги.
Валентина одразу полюбила цю блакитнооку дівчинку і вирішила, що повинна її удочерити. Вона приготувала усі необхідні документи, але коли запитала в Марійки, чи вона готова переїхати до неї, то у відповідь почула:
– Я не можу, бо мене скоро заберуть батьки.
– Гаразд, але до їх приходу ти можеш пожити у мене, – у відповідь запропонувала Валя.
– А якщо вони прийдуть по мене сюди і не зможуть знайти?
– Не хвилюйся. Я залишу їм правильну адресу, – заспокоїла вихователька.
– Добре.
Валентина дбала про Марійку, як про рідну доньку. Вона віддавала дівчинці усю свою любов і турботу. Проте навіть з часом малеча не змінилася. Вона була такою ж тихою і замкнутою. Якось жінка помітила, що Марійка почала різко худнути. У неї зник апетит, з’явилася слабкість і надмірна блідість.
Після обстеження лікарі поставили страшний діагноз: лейкемія. Жити дитині залишалося недовго. Валентина не могла в це повірити. Вона багато плакала і сумувала, але Марійка заспокоювала її:
– Тітко Валю, я ж казала, що мене скоро заберуть батьки. Вони подають про мене, тому не засмучуйтеся!
Через тиждень дівчинки не стало. Вона пішла на той світ уві сні, а на її обличчі застиг спокій.
Які емоції у вас викликала ця історія?
