– Де ти був всю ніч? Знову випивший? Тебе ж дочка бачить, як не соромно.
– Не твоя справа, де я був. Я тебе попереджав, що я чоловік, який любить свободу і не буде в хаті сидіти, як пес на ланцюжку.
– Я думала, що ти змінишся і будеш цінувати свою сім’ю. Так не можна жити. У нас дитина росте.
– То не живи. Збирайся і йди, як щось не влаштовує. Кому ти будеш потрібна з дитиною. Попереджав мене батько…
– Про що попереджав?
Наталка знала, що батько Кирила – дуже страшна людина. Він сорок років прожив з дружиною, пив, гуляв і бив її постійно. Вона все терпіла, та врешті бідна захворіла і вмерла. Хто таке витримає? Та оці мудрі теорії старого вона неодноразово чула. Він завжди вчив сина жінок не поважати і не слухати. Марно Наталя думала, що її Кирило таким не буде.
– Тато казав, що лиш я одружусь на тобі – ти відразу змінишся. Так і сталося. Глянь, була гарна дівка, лиш штамп поставили — відьма стала. Весь час не задоволена, за собою не дивишся, товста. Що ти хочеш? В хороших дружин чоловіки не гуляють!
– Я ж дитину народила, все роблю, ще й працюю, щоб ми вижити могли. Як мені собі час приділяти, як я ледве встигаю вдома все робити?
– Інші все встигають. А ти страшна, ще й характер став нестерпний.
– На себе подивись. Кому ти, п’яниця потрібен?
– Комусь потрібен, не переживай.
– То йди до них чи до свого дурного батька і живи з ним.
– Закрий рота! Не смій про мого батька щось говорити, бо викину зараз надвір тебе з усім твоїм шматтям!
Наталя не витримала, вхопила куртку чоловіка і викинула у вікно. Він аж скочив.
– Ти зараз в мене бідна будеш!, – стиснув чоловік руку дружини.
Дитина від крику вже прокинулась і голосно плакала. Наталці стало страшно, що Кирило зашкодить їй чи дитині. Вона вхопила сковорідку, в якій смажила картоплю і жбурнула в чоловіка. Той відхилився, та все ж трохи дістав. Він не очікував такого від дружини. Тим часом Наталя схопила вже чайник з кропом:
– Вже йди збирай свої речі! Щоб тебе тут не було за пів години. Бо я викличу поліцію!
Кирило стояв як вкопаний. Він завжди думав, що Наталя терпітиме, як його мати терпіла. Він розвернувся і пішов геть.
Наступного дня пролунав дзвінок. Наталя підняла слухавку і почула:
– Давай поговоримо. Ми маємо помиритися, у нас дитина!
– Згадав, що дитину маєш? А скільки ми тебе чекали? Скільки просили? Думали, що змінишся.
– Я буду старатися, я дійсно змінюсь.
– Не треба мені того вже! Я вже не хочу! Живи, як знаєш!
Не вдалося Кирилові вмовити дружину. Не пробачила його. Він продовжував гуляти і за кілька років остаточно перетворився на п’яницю. Наталя часом думала, що можливо, якби повірила йому, то він би виправився? А може навпаки, все стало б гірше. Хто знає?
