Я наважилася прийти до ворожки. У темній кімнаті за столом із картами у моїй голові почали закрадатися сумніви. Чи варто було це робити?
– Не потрібно вагатися, Олександро, – відказала жінка циганської зовнішності.
– Хіба я вам говорила, як мене звати? – здивувалася я.
– Таких речей мені не потрібно розповідати. Я сама все знаю. І знаю, що ти затіяла добру справу. Не слухай свого чоловіка. Згодом він все зрозумій, а зараз роби так, як велить тобі серце.
У відповідь я лише кивнула головою. Мені хотілося поставити кілька запитань, але ворожка випередила мене:
– Нічого не говори. З вірою і надією йди додому.
Я вийшла на вулицю і зеленим парком пішла туди, де мене вже всі знали. Похмурі стіни дитячого будинку стали буквально рідними, а вихователька одразу взялася готувати каву, коли мене побачила.
Проте спочатку мені потрібно було завітати до молодшої групи. Маленька дівчинка з хлопчиком кинулися в обійми.
– Сасо, а ти нас забереш до себе назавжди? – шепелявила Оксана.
– Звісно, – впевнено відказала я. – Але цих вихідних ми проведемо час разом, а в понеділок вас доведеться повернути.
– Гаразд, – погодився Вася.
Додому ми поверталися втрьох. Діти весело стрибали, а я думала про те, як розповісти все чоловікові. Вирішила, що прийму будь-яку його реакцію, а поки він у відрядженні можу розслабитися.
Раптом на порозі дому з’явилася свекруха. Жінка ще нічого не знала про мої плани на опікунство.
– А у тебе гості? – усміхнулася Ірина Михайлівна, коли побачила дітлахів.
– Це мої брат з сестрою. Вони в дитячому будинку мешкають, – я вирішила сказати правду.
– Чудово. А я саме напекла фірмових пиріжків з ягідним варення. Вип’ємо чаю? – запропонувала свекруха.
Діти від щастя почали плескати в долоні.
– Бачу, ви не проти. Тоді вдягайтеся і підемо до бабусі Іри в гості! – зраділа Ірина Михайлівна.
Свекруха мешкала в сусідньому будинку. Вона швиденько накрила на стіл. Після чаювання дітей зачарували мультфільми на телевізорі, а ми з жінкою залишилися вдвох:
– Олександро, скажи мені чесно, ти хочеш їх усиновити? – прямо запитала свекруха.
– Так, – невпевнено відповіла я.
– А Михайло про це вже знає? – допитувалася вона.
– Я говорила з ним на цю тему, але він категорично проти. Каже, що не готовий до такої відповідальності. А я не можу чекати. Переживаю, щоб малюків ніхто інший не забрав з притулку. Та й залишати їх там не хочеться…
– Сашо, ти можеш розраховувати на мою підтримку. Я спробую переконати сина. І не треба так здивовано дивитися. Повір, мені добре відомо, що таке діти із дитячого будинку. Любов і правильне виховання творять дива. Потім з них виростають чудові люди! – усміхнулася Ірина Михайлівна.
– Що ви маєте на увазі? – не второпала я.
– Цього ніхто не знає, але Михайла я тако усиновила. Йому тоді було 2 рочки. Я випадково побачила хлопчика на дитячому майданчику притулку, коли поверталася з роботи. Після цього викинути з голови очі дитини не було сили. Вирішила, що маю Михайлика забрати до себе.
Я більше нічого не запитувала, а лише спробувала продемонструвати своє розуміння й повагу до вчинку свекрухи.
Тієї ночі я спала спокійно, а наступного ранку чоловік повернувся додому. На мій подив, він швидко знайшов спільну мову з дітьми. Вони разом гралися і розважалися. Ввечері усі троє стомлені заснули в обіймах один одного.
Пройшло два місяці й Оксанка з Васею стали повноцінними членами нашої родини. Я не тямила себе від щастя, Михайло також радів, а бабуся Іра пригощала нас своїми фірмовими пиріжками.
А як би ви вчинили в такій ситуації?
