Ігор тільки вступив до медичного університету. Поспішав зранку на маршрутку, але помітив перед собою маленьку дівчинку з кольоровим рюкзаком.
– Мабуть, до школи йде. Але щось не охоче. – подумав він і майже наблизився до неї.
Хлопець помітив, що дівчинка плаче. Витягнув з кишені шоколадний батончик і підготувався простягнути їй.
– Привіт! Ти чому така сумна, що сталося? – поцікавився він. – Тримай цукерку, не журись!
– Мене вчили нічого не брати у незнайомих дядь. – вона глянула у його бік і помітила, що перед нею стояв молодий хлопець.
Той погляд був таким пронизливим, що Ігор ніколи такого не відчував. Великі голубі очі, повні сліз, що так і просили про допомогу.
– Мене Ігор звати. Ти зараз у школу йдеш?
– Так! Але не хочу.
– Чому? Тебе хтось образив?
– Там хлопчик Артем – справжній хуліган. Він чіпляється до всіх моїх подружок і мене часто ображає. Його весь клас боїться, бо він на рік старший.
Ігор розумів, що може спізнитись на пари, але йому хотілося допомогти маленькій школярці.
– А твої батьки знають про це?
– Я їм не казала. Мама постійно на роботі, а тато давно пішов від нас, я його майже не пам’ятаю. А мене звати Вероніка.
– Дуже приємно! Дозволь тобі допомогти? Я можу поговорити з тим Артемом, щоб він більше тебе не чіпав.
– Ну добре. Он моя школа. – дівчинка показала пальцем на будівлю, що виднілася з-поміж дерев.
Ігор взяв дівчинку за руку і вони зайшли на подвір’я. Там була невелика група школярів, але коли рука Вероніки смикнулася він зрозумів, що серед них є Артем. Це було видно і по його поведінці. Плюється, голосно говорить, штовхає інших. Напевно з ним дружать просто щоб він їх не ображав.
– Артем, можна тебе на два слова? – спокійно промовив я. Хлопчик безстрашно підійшов. – Слухай. Припини ображати мою молодшу сестру! Якщо вона ще раз пожаліється мені на тебе, то в тебе з’являться серйозні проблеми! Я тобі обіцяю! Ти мене почув?
Наступні кілька днів я проводжав Вероніку до школи, щоб впевнитися, що вона в безпеці. Дівчинка щиро дякувала за мою допомогу, і хвалилася, що Артем більше до неї не підходить.
Потім ми не бачились. Я закінчив навчання і переїхав в інше місто. Влаштувався у лікарню. Там працювала неймовірної вроди медсестра. Ми зіграли з нею весілля. Я вже через рік хотів заводити дітей, але вона не збиралася так рано народжувати. Вона не хотіла псувати фігуру.
Як же я помилявся на її рахунок. Повівся на красу, але за цим не помітив, що крім неї у дівчини більше нічого не було. Ми розлучилися.
Я вирішив повернутися додому. Став працювати лікарем у місцевій маленькій поліклініці. Зарплата там була не дуже. А з часом мені запропонували читати лекції в медичному. Я звісно, що зрадів. Адже копійка зайвою не буде.
То була моя перша лекція. Я зайшов в аудиторію. На першій парті одна студентка пильно дивилася на мене. А коли я глянув у відповідь, то прозрів. То були голубі очі тієї маленької Вероніки. Дівчина виросла і тепер сиділа перед ним.
Після заняття дівчина підійшла до Ігоря:
– Добрий день! Ви, напевно, мене не пам’ятаєте. – у неї з’явився рум’янець на щоках.
– Вероніко, я одразу тебе впізнав! – радісно відповів Ігор.
– Я вірила, що ми ще колись зустрінемось! Я спеціально вступила сюди, з надією, що побачу тебе тут!
Вони міцно обійнялися. І з того дня назавжди були разом.
А у вас є такий незабутній момент, коли вам хтось допоміг?
