Усі випадковості ніколи не бувають випадковими. І кожна людина, яку ми зустрічаємо на своєму життєвому шляху – справжній Божий дар.
От і в житті Бориса трапилася доленосна зустріч. Молодий юнак все своє дитинство провів у дитячому будинку, а коли випустився, то не зміг дати собі раду з усіма труднощами, які чекали на нього у великому і ворожому світі, тому опинився на вулиці. Все, на що міг розраховувати хлопець – це декілька гривень на день, які жертвували на його щоденні потреби небайдужі перехожі. Та нічого більшого Борис від життя і не просив.
Якось у хлопця видався не дуже хороший день, в кишені лежало лише декілька монет, вже вечоріло, але Борис сподівався ще хоча б на декілька гривень. Аж раптом навпроти нього на лавку присів старший чоловік. Він був гарно одягнутим, в дорогому взутті, на руці виблискував коштовний годинник. Про таке Борису навіть мріяти не доводиться. Соромно хлопцеві було навіть в очі подивитися чоловіку, бо він звик, що всі на нього кидають зневажливі погляди, дехто може навіть в лице розсміятися. Але цього разу все було по-іншому. Чоловік заговорив до жебрака:
– Чого ти тут? – мовив заможний пан.
Борис відразу і не реагував, бо думав, що питання звучало не до нього. Обернувшись і не побачивши нікого іншого навколо, Борис відповів:
– Навіть не знаю.
– Корабель, який не знає, куди йде, якого курсу тримається, так і буде розсікати морські хвилі до того, як остаточно не розіб’ється об скелі. З людиною все працює так само: якщо у неї немає сенсу і мети – вона так і буде поневірятися у світі, не знаючи, до якого берега прибитися.
Борис був вражений тим, що почув. Проста алегорія, але у ній було стільки змісту, сенсу. Вона на мить змусила його побачити сіру буденність по-іншому, зі сторони всіх тих можливостей, які хлопець втрачає. Його роздуми перервав різкий кашель чоловіка, що сидів навпроти. Він почав бліднути, увесь вкрився невеликими краплинками поту на чолі. В кишені намагався знайти якісь таблетки. Хлопець підбіг до нього, бо почув, як той шепоче щось незрозуміле.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Підійшовши ближче, він зрозумів, що той просить принести йому води. Не сумніваючись ні хвилини, Борис вийняв з кишені свої монетки і побіг в місцевий магазинчик. За пляшку води віддав увесь свій денний заробіток, але його це не хвилювало. Він турбувався, аби з людиною, яка першою заговорила з ним за довгий проміжок часу, нічого поганого не трапилося. Повернувшись, Борис побачив, що справи йдуть погано, тому швидко побіг до жінки, що продала йому воду, і попросив, аби та терміново викликала швидку допомогу.
Борис підтримував незнайомця аж до того моменту. поки не приїхала машина з лікарями. Минув час, а в житті хлопця нічого не змінилося, лише думка про кораблі не давала йому з часу тої дивної зустрічі спокою. Настала зима – найгірша пора року для тих, хто не має даху над головою. Борис з кожним день перетворювався на замерзлу фігуру з льоду: він вже не міг ні рухатися, ні говорити. Добрів до якогось офісу, біля якого було багато лавочок. Ліг на одну із них і, напевно, чекав швидкої смерті.
З офісу вийшов охоронець, який з усіх сил намагався прогнати юнака. Але тут із будівлі вийшов директор, почав повільно підходити до своєї дорогої автівки. Побачивши якусь сутичку між охоронцем і жебраком, він підійшов ближче, аби зрозуміти, що саме відбувається. Варто було лише кинути один погляд на обличчя юнака на лавці. як він одразу наказав своєму водієві покласти безхатченка в його машину і відвезти до його дому.
Всі були просто шоковані. Але не могли не виконати наказу такої шанованої людини.
Прокинувся Борис у м’якому і теплому ліжку. Поруч лежав чистий одяг і засоби особистої гігієни. Таких умов хлопець з дитячого будинку ніколи в житті не бачив. Хатня робітниця запропонувала юнаку прийняти ванну і спуститися до сніданку, на якому його вже всі зачекалися. Коли Борис привів себе до ладу, внизу сидів в кріслі господар будинку – той самий чоловік, якого він тоді зустрів в парку.
– Ну, привіт, мій рятівнику, – сказав Іван Дмитрович, – я так мріяв побачити тебе знову, аби висловити тобі подяку за порятунок. Знайомся – це моя дружина Ірина Андріївна і моя онучка Анна.
Дівчина та жінка подарували Борису свої посмішки і сіли до сніданку. Вперше йому було так затишно, вперше він відчув, що таке мати сім’ю, людей, з якими можна розділити смачний і запашний сніданок.
Зав’язалася розмова про минуле юнака, то й він почав розповідати про те, як жив у дитячому будинку, потім в інтернаті, а потім на вулиці, бо не впорався із викликами життя. Ні, він не скаржився на холод, голод і тверде ложе у вигляді лавки, найбільше його ранило ставлення людей, які навіть не дивилися в його бік, а навіть якщо й кидали свій погляд, то він був повний злоби, зневаги та відрази.
Іван Дмитрович разом із дружиною подякували і залишили за столом лише Анну та Бориса. Той знітився, вирішив, що, мабуть, сказав щось не те. Але дівчина запевнила хлопця, що той ні в чому не винен. Вся річ у тому, що її батьки теж загинули, і якби не дідусь та бабуся, її могла б спіткати така ж доля.
Було цілком очевидно, що між Борисом та Анною пробігла іскра, яка почала перетворюватися на справжнє полум’я. Почала пара зустрічатися, Іван Дмитрович допоміг влаштуватися своєму рятівнику в його фірму, де хлопець наполегливо і дуже сумлінно трудився. Через деякий час Аня народила синочка Остапа. Всі були дуже щасливими.
Минули роки, замело парк пухнастим білим снігом. До воріт під’їхав великий автомобіль, з якого вийшло двоє статних чоловіків: батько та його син.
– Остапе, яка твоя ціль у житті? Який у нього сенс? – спитав батько сина.
– Не знаю, – розгублено відповів хлопець.
– Корабель, який не знає, куди йде, якого курсу тримається, так і буде розсікати морські хвилі до того, як остаточно не розіб’ється об скелі. Так само й людина, яка живе без сенсу і мети. У всіх вони повинні бути, сину. І ти свої знайди, – сказав Борис.
Чи маєте ви мету?
Який сенс вашого життя?
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
Ніжний і пишний кекс: З’їли все до останньої крихти
– Це хто в тебе, Галино Іванівно, пакети тягає? Нова доглядальниця? – Це моя онука. – Онука? Та не сміши. Твого сина ти двадцять років людям “вигнала”. Тепер і онука знайшлася?
25 фотографій, які обдурять ваші очі
