Не потрапляйте в пастку «розмовного нарцисизму».
Кілька років тому у моєї подруги раптово помер батько. Я зустріла її, коли вона сиділа на лавочці біля нашого офісу і дивилася незрячим поглядом кудись в бік горизонту. Вона була дуже засмучена, її звичний світ тільки що розлетівся на частини, і я не знала, що б такого сказати їй, щоб хоч трохи її підбадьорити.
Тепер розумію, що тому, хто сумує, чия душа оголена, і хто гранично уразливий, дуже просто сказати щось неправильно. Не так і не доречно. Знаєте, що я зробила? Як повна дура, замість того, щоб втішити її, почала розповідати їй про своє дитинство без батька. Повідомила їй, що мій тато потонув разом з підводним човном, коли мені було всього дев’ять місяців, і що мені завжди було боляче від цієї втрати, хоча я його зовсім не знала.
Я … я просто хотіла, щоб вона зрозуміла, що вона не одна. Що мені довелося пройти через щось подібне, і я чудово розумію, як вона себе зараз почуває.
Але після того, як я видала їй все це, вона подивилася на мене поглядом, в якому хлюпав біль, образа і щось, дуже схоже на ненависть. А після вона огризнулася: «Ну добре, Селеста, ти перемогла. У тебе ніколи не було батька, а мені хоча б пощастило прожити з моїм майже тридцять років. Тобі набагато гірше, ніж мені. І взагалі чого це я засмучуюся, у мене всього лише батько помер, подумаєш».
Я була в шоці. Мені захотілося провалитися під землю від сорому. І перші ж слова, які я змогла видавити з себе після цього, були спробою виправдатися, що лише погіршило ситуацію. «Та ні ж, – сказала я, – я зовсім не це мала на увазі. Просто хотіла сказати, що знаю, як ти себе почуваєш». І вона відповіла: «Ні, Селеста, не знаєш. Ти й гадки не маєш, як я себе почуваю».
Після цього вона розвернулася і пішла, а я дивилася їй услід, відчуваючи себе повною сволотою. Я підвела свою подругу. Хотіла її втішити і підбадьорити, а замість цього зробила лише гірше. Але тоді, в той момент, я все ще вважала, що вона мене просто неправильно зрозуміла. Думала, що в цей момент вона просто була надто вразливою і кинулася на мене просто тому, що їй хотілося на когось виплеснути свої емоції.
Але правда в тому, що вона зрозуміла мене абсолютно правильно. Вона зрозуміла те, що відбувалося, мабуть, краще, ніж я сама. Коли вона почала ділитися зі мною своїми емоціями і болем, я відчула себе незручно і не у своїй тарілці. Я не знала, що відповісти і вхопилася за тему, яка була мені по-справжньому знайомою і зручною – за себе саму.
Може, на свідомому рівні я і вважала, що намагаюся проявити в її відношенні співчуття і розділити її біль, але насправді я намагалася перемкнути її увагу з її болю і скорботи на мене, кохану. Вона хотіла поговорити зі мною про свого батька, про те, яким він був чоловіком, і чому їй його тепер дуже не вистачає. Хотіла поділитися з мною найціннішими, найпотаємнішими спогадами про нього, щоб я могла оцінити всю величину її втрати. А замість цього я, по суті справи, попросила її заткнутися і послухати про трагічну смерть мого батька.
Але … з того дня я почала помічати, як часто відповідала на чужі історії втрат, болю і страждань історіями з власного життя. Мій син розповів мені про те, що посварився з одним хлопчиком, а я занурилася в спогади про те, як посварилася зі своєю найкращою подругою в коледжі. Коли колега потрапила під скорочення кадрів, я дуже довго розповідала їй, як мені було непросто знайти нову роботу, коли пару років тому мене звільнили з минулої роботи.
Але коли я почала приділяти більше уваги тому, як люди реагували на мої спроби «співчувати» їм подібним чином, зрозуміла, що результат мого поділу з іншими людьми власного досвіду сильно відрізнявся від того, на який я сподівалася.
Всі ці люди хотіли, щоб їх вислухали, по можливості не перебиваючи. Хотіли, щоб я усвідомила, через що саме їм довелося пройти, і підтримала їх морально. А замість цього я змусила їх вислуховувати і мало не жаліти мене саму.
Соціолог Чарльз Дербер описав тенденцію говорити про себе, ведучи розмову на будь-яку тему, як «розмовний нарцисизм». І цей «розмовний нарцисизм» є проявом нашого прихованого бажання заповнити собою всю розмову, стати в ньому основним оратором, і перемкнути тему так, щоб вона мала відношення перш за все до вас.
В основному це бажання є важко вловимим і підсвідомим. Дербер пише, що розмовний нарцисизм є «ключовим проявом домінантної психології, що прагне до отримання чужої уваги будь-якою ціною. Він проявляється в будь-яких розмовах – серед друзів, родичів і навіть колег. Популярність літератури, що вчить читачів слухати своїх співрозмовників, і справлятися з людьми, які постійно говорять тільки про себе, свідчить про його сильну поширеність в повсякденному житті».
Дербер описує два основних види реакцій на слова співрозмовника в будь-якій розмові: реакцію «перемикання уваги» і реакцію підтримки. Перша реакція намагається переключити увагу співрозмовника на вас, а друга дозволяє вам його підтримати. Ось простий приклад того, як саме відрізняються ці реакції:
Реакція «перемикання уваги»
Мері: Я сьогодні так сильно зайнята.Тім: Ой, я теж дуже втомився, треба ще стільки всього переробити.
Реакція підтримки
Мері: Я сьогодні так зайнята.Тім: Чому? Багато роботи навалилося?
Або ось ще один приклад:
Реакція «перемикання уваги»
Карен: Мені потрібні нові туфлі. Марк: Мені теж. Ці вже каші просять.
Реакція підтримки
Карен: Мені потрібні нові туфлі.Марк: І правда. Вже якісь собі пригледіла?
Реакції перемикання уваги – чітка ознака розмовного нарцисизму. Вони являють собою спроби переключити увагу співрозмовника з його власних проблем на вас. Але реакція підтримки надихає вашого співрозмовника, підштовхуючи його до того, щоб продовжити розповідь. Вона дає йому зрозуміти, що ви його слухаєте, і вам цікаво дізнатися все до кінця.
