– Що ти робиш? – А ти як думаєш? Віктор смикнув із плічок сорочку, кинув у валізу, плічко жбурнув їй під ноги. – Поясни нормально. – Нормально? Добре. Коли ти збиралася сказати, що в нас була дитина, а ти вирішила, що їй не треба народжуватися?

– Що ти робиш?

– А ти як думаєш?

Віктор смикнув із плічок сорочку, кинув у валізу, плічко жбурнув їй під ноги.

– Поясни нормально.

– Нормально? Добре. Коли ти збиралася сказати, що в нас була дитина, а ти вирішила, що їй не треба народжуватися?

Віра мовчки підняла плічко, повісила назад у шафу.

– Тобі не можна зараз так нервувати.

– Не прикривайся моїм тиском.

Вона поставила на стіл склянку.

– Звідки ти дізнався?

– О, тобто це правда.

– Звідки?

– Мама проговорилася. Випадково. Як і ти випадково промовчала.

– Я мовчала, бо тягнула все сама.

– Ти мовчала, бо вирішила, що я не людина. Мені можна не казати.

– А що б ти зробив? Лежачи після процедур? Узяв би підробіток? Носив би коляску однією рукою, а крапельницю – іншою?

– Це була моя дитина.

– І моє тіло.

– Зручно.

– А тобі зручно зараз бути ображеним. Тоді ти навіть до туалету без мене не доходив.

Віктор завмер.

– Тобто я був тягарем?

– А ким ти був? Святим випробуванням?

– Скажи ще, що я винен, що не здох.

– Не перекручуй.

– Ні. Це ти перекрутила все. Поки я боровся, ти тихо позбулася моєї дитини.

– Нашої. І я не "тихо позбулася". Я вирішувала, як не поховати одразу трьох: тебе, себе і немовля.

– Арифметика, так? Дуже по-людськи.

– Так. Арифметика. Бо хтось мав рахувати гроші, ліки і сили, поки ти красиво вмирав.

Він схопив валізу.

– Бачити тебе не можу.

– Їдь до мами. Вона тобі розкаже, як легко народжувати чужим здоров'ям.

Він грюкнув дверима.

Віра набрала номер.

– Вірочко… пробач… я не думала…

– Зустрічайте сина. І цього разу не проговоріться, що за нього ще й я платила.

* * *

– Прийди. Поговоримо без криків.

– Де?

– У мами. На вечерю. Я роботу знайшов.

– Вечеря? Серйозно?

– Або приходь, або все.

* * *

За столом сиділи обидві матері. У центрі – торт із кривим написом "З новою роботою".

Свекруха заметушилася:

– Сідай, Вірочко. Холодець покласти?

Мати Віри сухо кивнула:

– Не затягуйте.

Віктор налив собі соку, підняв келих.

– Ну що. За новий етап. За те, що деякі рішення все ж не виявилися остаточними.

Ніхто не відповів.

Він усміхнувся кутиком рота.

– І ще. За тих, хто не встиг народитися, бо комусь було "занадто важко".

Вилка в свекрухи дзенькнула об тарілку.

– Вітю… не треба.

– Чому не треба, мамо? Ти ж уже сказала А, хай всі почують Б.

Віра поставила келих.

– Ти мене покликав на примирення чи на показовий розстріл?

– А тобі неприємно? Дивно. Мені теж було неприємно дізнатися, що я батько дитини, яку моя дружина списала в витрати.

– Не смій так казати.

– А як казати? "Оптимізувала навантаження"?

Мати Віри різко відсунула тарілку.

– Ти вижив – і відразу героєм став? Поки вона тебе піднімала, ти мовчав.

– Я не просив убивати мою дитину.

– А просив що? Щоб вона доглядала немовля і тебе одночасно? На які гроші?

Віктор перевів погляд на Віру.

– Ти навіть зараз не можеш сама відповісти. За тебе завжди хтось говорить.

– Я можу.

Віра підвелася.

– Ти хочеш чесно? Чесно буде брудно.

– Давай. Тобі ж не звикати.

– Коли я дізналася про вагітність, у нас уже пішли всі заощадження. Ти не ходив. Ти не їв сам. Ти не спав без таблеток. Твоя мама приходила на три години і втомлювалася. Моя мама носила продукти. А ти зараз сидиш рівний, чистий, при краватці – і робиш із себе обкраденого батька.

– Бо мене обікрали.

– Ні. Тебе врятували. І це вийшло дорого.

Свекруха схлипнула:

– Віра, ну не так…

– А як? М'яко? Щоб йому зручно було ображатися?

Віктор підвівся теж.

– Скажи прямо. Ти не хотіла народжувати від хворого чоловіка.

– Я не хотіла народжувати дитину в дім, де вже лежав один безпомічний.

За столом стало тихо.

Свекруха прошепотіла:

– Господи…

Віктор побілів.

– Повтори.

– Ти почув.

– Тобто дитина для тебе – "ще один безпомічний"?

– Для мене дитина – це не картинка на виписці. Це роки. Гроші. Ночі. Відповідальність. І так, у той момент я вже мала на руках одного дорослого, який не міг жити без мене.

– Це підло.

– А принижувати мене тостом при батьках – благородно?

– Ти заслуговуєш.

– Я заслуговую? Добре. Тоді й ти послухай. Ти хотів бути батьком у той рік, коли я вже була тобі і дружиною, і медсестрою, і банкоматом.

Мати Віри видихнула:

– От.

Свекруха підняла заплакані очі:

– Але він має право знати.

– Має, – сказала Віра. – А ви мали право мовчати, поки я його мила, годувала й тягнула. Але щось ніхто не поспішав тоді говорити про мої права.

Віктор засміявся коротко, зло.

– Звичайно. Як гроші – то спільні. Як дитина – то твоє тіло. Дуже зручно.

– Як хвороба – то "ми впораємось". Як образа – то "моя дитина". Ще зручніше.

– Якби ти сказала, я б вирішував разом із тобою.

– Коли? Між судном і знеболювальним?

Він різко вдарив долонею по столу. Торт підскочив.

– Не смій мене цим тикати! Я хворів!

– А я – ні? Я просто повинна була мовчки стати сильною, бо в тебе була поважна причина розвалитися?

Мати Віри встала.

– Все. Ходімо.

– Ні, – сказав Віктор, не відводячи очей від Віри. – Нехай скаже ще одне. Якби я помер, вона б народила?

Свекруха закрила обличчя руками.

Віра дивилася на нього кілька секунд.

– Можливо.

– Я так і знав.

– Бо тоді в мене був би один тягар, а не два.

Свекруха заплакала вголос.

– Віро!

Віктор кивнув, ніби нарешті почув те, що шукав.

– Тобто дитина була для тебе не дитиною. Запасним сенсом на випадок моєї смерті.

– А для тебе? – Віра зробила крок до нього. – Для тебе це що було? Доказ, що ти ще чоловік? Прапор на руїнах?

Він нічого не сказав.

Вона дістала з сумки конверт і поклала на стіл, прямо в крем від торта.

– Раз уже любиш новини при всіх – тримай.

Віктор розірвав конверт.

Свекруха перестала плакати.

Мати Віри стиснула спинку стільця.

Віктор повільно підняв очі:

– Ти серйозно?

Valera

Популярне