– Що ти робиш?
– А ти як думаєш?
Віктор смикнув із плічок сорочку, кинув у валізу, плічко жбурнув їй під ноги.
– Поясни нормально.
– Нормально? Добре. Коли ти збиралася сказати, що в нас була дитина, а ти вирішила, що їй не треба народжуватися?
Віра мовчки підняла плічко, повісила назад у шафу.
– Тобі не можна зараз так нервувати.
– Не прикривайся моїм тиском.
Вона поставила на стіл склянку.
– Звідки ти дізнався?
– О, тобто це правда.
– Звідки?
– Мама проговорилася. Випадково. Як і ти випадково промовчала.
– Я мовчала, бо тягнула все сама.
– Ти мовчала, бо вирішила, що я не людина. Мені можна не казати.
– А що б ти зробив? Лежачи після процедур? Узяв би підробіток? Носив би коляску однією рукою, а крапельницю – іншою?
– Це була моя дитина.
– І моє тіло.
– Зручно.
– А тобі зручно зараз бути ображеним. Тоді ти навіть до туалету без мене не доходив.
Віктор завмер.
– Тобто я був тягарем?
– А ким ти був? Святим випробуванням?
– Скажи ще, що я винен, що не здох.
– Не перекручуй.
– Ні. Це ти перекрутила все. Поки я боровся, ти тихо позбулася моєї дитини.
– Нашої. І я не "тихо позбулася". Я вирішувала, як не поховати одразу трьох: тебе, себе і немовля.
– Арифметика, так? Дуже по-людськи.
– Так. Арифметика. Бо хтось мав рахувати гроші, ліки і сили, поки ти красиво вмирав.
Він схопив валізу.
– Бачити тебе не можу.
– Їдь до мами. Вона тобі розкаже, як легко народжувати чужим здоров'ям.
Він грюкнув дверима.
Віра набрала номер.
– Вірочко… пробач… я не думала…
– Зустрічайте сина. І цього разу не проговоріться, що за нього ще й я платила.
* * *
– Прийди. Поговоримо без криків.
– Де?
– У мами. На вечерю. Я роботу знайшов.
– Вечеря? Серйозно?
– Або приходь, або все.
* * *
За столом сиділи обидві матері. У центрі – торт із кривим написом "З новою роботою".
Свекруха заметушилася:
– Сідай, Вірочко. Холодець покласти?
Мати Віри сухо кивнула:
– Не затягуйте.
Віктор налив собі соку, підняв келих.
– Ну що. За новий етап. За те, що деякі рішення все ж не виявилися остаточними.
Ніхто не відповів.
Він усміхнувся кутиком рота.
– І ще. За тих, хто не встиг народитися, бо комусь було "занадто важко".
Вилка в свекрухи дзенькнула об тарілку.
– Вітю… не треба.
– Чому не треба, мамо? Ти ж уже сказала А, хай всі почують Б.
Віра поставила келих.
– Ти мене покликав на примирення чи на показовий розстріл?
– А тобі неприємно? Дивно. Мені теж було неприємно дізнатися, що я батько дитини, яку моя дружина списала в витрати.
– Не смій так казати.
– А як казати? "Оптимізувала навантаження"?
Мати Віри різко відсунула тарілку.
– Ти вижив – і відразу героєм став? Поки вона тебе піднімала, ти мовчав.
– Я не просив убивати мою дитину.
– А просив що? Щоб вона доглядала немовля і тебе одночасно? На які гроші?
Віктор перевів погляд на Віру.
– Ти навіть зараз не можеш сама відповісти. За тебе завжди хтось говорить.
– Я можу.
Віра підвелася.
– Ти хочеш чесно? Чесно буде брудно.
– Давай. Тобі ж не звикати.
– Коли я дізналася про вагітність, у нас уже пішли всі заощадження. Ти не ходив. Ти не їв сам. Ти не спав без таблеток. Твоя мама приходила на три години і втомлювалася. Моя мама носила продукти. А ти зараз сидиш рівний, чистий, при краватці – і робиш із себе обкраденого батька.
– Бо мене обікрали.
– Ні. Тебе врятували. І це вийшло дорого.
Свекруха схлипнула:
– Віра, ну не так…
– А як? М'яко? Щоб йому зручно було ображатися?
Віктор підвівся теж.
– Скажи прямо. Ти не хотіла народжувати від хворого чоловіка.
– Я не хотіла народжувати дитину в дім, де вже лежав один безпомічний.
За столом стало тихо.
Свекруха прошепотіла:
– Господи…
Віктор побілів.
– Повтори.
– Ти почув.
– Тобто дитина для тебе – "ще один безпомічний"?
– Для мене дитина – це не картинка на виписці. Це роки. Гроші. Ночі. Відповідальність. І так, у той момент я вже мала на руках одного дорослого, який не міг жити без мене.
– Це підло.
– А принижувати мене тостом при батьках – благородно?
– Ти заслуговуєш.
– Я заслуговую? Добре. Тоді й ти послухай. Ти хотів бути батьком у той рік, коли я вже була тобі і дружиною, і медсестрою, і банкоматом.
Мати Віри видихнула:
– От.
Свекруха підняла заплакані очі:
– Але він має право знати.
– Має, – сказала Віра. – А ви мали право мовчати, поки я його мила, годувала й тягнула. Але щось ніхто не поспішав тоді говорити про мої права.
Віктор засміявся коротко, зло.
– Звичайно. Як гроші – то спільні. Як дитина – то твоє тіло. Дуже зручно.
– Як хвороба – то "ми впораємось". Як образа – то "моя дитина". Ще зручніше.
– Якби ти сказала, я б вирішував разом із тобою.
– Коли? Між судном і знеболювальним?
Він різко вдарив долонею по столу. Торт підскочив.
– Не смій мене цим тикати! Я хворів!
– А я – ні? Я просто повинна була мовчки стати сильною, бо в тебе була поважна причина розвалитися?
Мати Віри встала.
– Все. Ходімо.
– Ні, – сказав Віктор, не відводячи очей від Віри. – Нехай скаже ще одне. Якби я помер, вона б народила?
Свекруха закрила обличчя руками.
Віра дивилася на нього кілька секунд.
– Можливо.
– Я так і знав.
– Бо тоді в мене був би один тягар, а не два.
Свекруха заплакала вголос.
– Віро!
Віктор кивнув, ніби нарешті почув те, що шукав.
– Тобто дитина була для тебе не дитиною. Запасним сенсом на випадок моєї смерті.
– А для тебе? – Віра зробила крок до нього. – Для тебе це що було? Доказ, що ти ще чоловік? Прапор на руїнах?
Він нічого не сказав.
Вона дістала з сумки конверт і поклала на стіл, прямо в крем від торта.
– Раз уже любиш новини при всіх – тримай.
Віктор розірвав конверт.
Свекруха перестала плакати.
Мати Віри стиснула спинку стільця.
Віктор повільно підняв очі:
– Ти серйозно?
