– Твоя мати серйозно дала тобі ключі від квартири, щоб ти там спала з одруженим?
– Не спала. Ми зустрічалися.
– На її дивані?
– Катю, не починай.
– Я ще не починала. У нього дружина. Двоє дітей. Ти куди лізеш?
– Я нікуди не лізу. Він сам до мене прийшов.
– Чужі чоловіки теж самі приходять. Це не робить їх вільними.
Наталя поставила чашку на стіл.
– Ти просто заздриш.
– Чому? Черзі?
– Якій ще черзі?
– Тій, де жінки стоять за чужим "скоро". "Скоро піду". "Скоро розлучусь". "Скоро все вирішу".
– Він піде.
– Коли?
– Скоро.
Катерина коротко засміялась.
– Оце слово і придумали для коханок.
– Не називай мене так.
– А ким тебе назвати? Дружиною на пів ставки?
– Я хоча б комусь потрібна.
– Ти потрібна рівно до того моменту, поки він не повертається додому вечеряти.
– Не смій.
– А ти не смій називати це коханням.
– У тебе просто характер зіпсувався після розлучення.
– А в тебе – совість.
Наталя встала.
– Моя мати хоче, щоб я була щаслива.
– За рахунок чийогось шлюбу?
– Чужий шлюб – не моя відповідальність.
– А чужі діти теж?
– Мого сина в це не вплутуй.
– То чому ти спокійно вплутуєш чужих?
Наталя схопила сумку.
– Ти завжди вдавала правильну.
– Ні. Я просто не плутаю самотність із правом відбирати.
– Він мене любить.
– Тоді нехай любить тебе без дружини. Вдень. Не нишком. Не на дачі. Не в маминої квартирі.
– Ти нічого не розумієш.
– Я якраз дуже добре розумію, що тебе принизили ще до того, як ти встигла закохатись.
– Вийди.
– Це моя кухня.
– Тоді я пішла.
– Іди. Тільки не розповідай мені потім, що тебе обдурили. Ти зараз усе бачиш….
– Десять років, Наталю.
– Не рахуй.
– Я не рахую. Я дивлюся.
– У нас складний період.
– У вас десять років "складний період".
– Він не може різко піти. Там квартира. Діти. Відповідальність.
– Діти вже дорослі.
– Не все так просто.
– Знаєш, що не просто? Десять років чекати, поки чоловік визначиться між ліжком і пропискою.
Наталя стиснула губи.
– Він мене теж любить.
– "Теж" – гарне слово. Після дружини. Перед наступною.
– Якої наступної?
– От і я про це.
– Ти знову починаєш.
– Ні. Я просто думаю, чому чоловік, якому добре і вдома, і з тобою, мав зупинитись на двох?
– Бо він не такий.
– Та невже? Одній – "ти мій дім". Другій – "ти моє справжнє". І всі ситі.
– Замовкни.
– Ти для нього не кохана. Ти – зручність без вимог.
– Я ніколи не тягнула з нього гроші.
– О, це він точно цінує.
– Не смій.
– А що? Самотня. Своя квартира. Син виріс. Не жадібна. Мовчазна. Ти не жінка, Наталю. Ти санаторій.
Наталя підвелась.
– Я тебе зараз вдарю.
– Вдар. Може хоч так прокинешся.
– Він не зраджує мене.
– Наталю. Ти сама – зрада.
– Вийди.
– Спитай його прямо.
– І спитаю.
– Спитай не "ти мене любиш?", а "скільки нас у тебе?"…
– Крім мене і дружини ще хтось є?
Андрій навіть не зняв куртки.
– Що за тон?
– Нормальний. Скільки нас?
– Ти з глузду з'їхала?
– Очі на мене підніми.
Він мовчав.
– Є?
– Хто тобі що наговорив?
– Тобто є.
– Не влаштовуй сцен.
– Я десять років тобі віддала.
– Я тебе не тягнув.
Наталя завмерла.
– Що?
– Ти доросла жінка. Ти знала, що я одружений.
– І все?
– А що ти хочеш почути? Що я винен у кожному твоєму рішенні?
– Ти обіцяв.
– Я багато що говорив.
– Ти казав, що підеш.
– А ти хотіла вірити.
– У тебе хтось є?
– Ти зараз ставиш питання так, ніби ти мені дружина.
Наталя зробила крок до нього.
– Скажи.
– Є люди, з якими я спілкуюсь. І що?
– "Люди"?
– Не влаштовуй допит.
– Десять років я чекала, поки ти "вирішиш". А ти просто розширював вибір?
– Не драматизуй.
– Як її звати?
– Це не твоя справа.
Наталя засміялась коротко і зло.
– Не моя? Десять років – не моя справа?
– Ти сама на це погодилась.
– Я погодилась бути коханою, а не запасною.
– Різниця не завжди велика.
Вона вдарила його по щоці.
– Вийди.
– Це ж твоя квартира.
– Вийди, Андрію.
– Істерики не роблять жінку правою.
– А брехня не робить чоловіка бажаним.
– Подзвоню, коли охолонеш.
– Не дзвони. Я сама подзвоню. Твоїй дружині.
Він нарешті глянув прямо.
– Ти не посмієш.
– Дивись….
– Ви Наталю знаєте.
– Знаю.
– І вам нормально?
– Що саме?
– Те, що ваш чоловік десять років жив на два життя.
Жінка поправила сумку на плечі.
– На три, якщо вже без романтики.
Наталя кліпнула.
– Ви знали?
– Жінки зазвичай знають раніше, ніж коханки здогадуються.
– І терпiли?
– Я рахувала.
– Що?
– Скільки ще діти вчитимуться. Скільки коштує оренда. Скільки мені не вистачить, якщо він почне ділити квартиру.
– Тобто ви були з ним заради квартири?
– А ви – заради великого кохання? Не смішіть.
– Я його люблю.
– Любіть. Забирайте.
– Так просто?
– Так. Тільки без моєї квартири.
– Він має право на частку.
– Має. А мої діти мають право не вилетіти на вулицю через чоловічу кризу пізнього віку.
– Ви говорите так, ніби я в чомусь перед вами винна.
– А ви говорите так, ніби ви тут жертва.
– Він мене обманював.
– Мене теж. Але я хоча б не називала це долею.
Наталя зціпила зуби.
– Якщо він піде до мене?
– Я подам на розлучення в той самий день.
– І все?
– А ви хотіли, щоб я билась за нього? За чоловіка, який роками ночував "на роботі"?
– Ви дуже спокійна.
– Ні. Я просто бідніша, ніж ображена.
– Це цинічно.
– Це дорого.
Жінка зробила крок убік.
– Забирайте. Тільки одразу вирішіть: вам потрібен чоловік чи його квадратні метри.
– А якщо я скажу, що і те, і те?
– Тоді ви дуже швидко зрозумієте, чому він стільки років не розлучався….
– На моїй кухні жодних "я так звик".
– Я не сказав "я так звик".
– Скажеш. У тебе це на обличчі.
Андрій кинув ключі на тумбу.
– Я лишив квартиру їм.
– Не їм. Ти лишив собі запасний аеродром.
– Я благородно вчинив.
– Ти вчинив обережно.
– Не починай.
– Ні. Тепер ти почуй. У мене тут не дача, не мамина квартира і не готель між сім'єю та пригодами. Тут або живуть нормально, або не живуть.
– І що таке "нормально" в твоєму виконанні?
– Без баб.
– Я й так пішов до тебе.
– Пішов? Тебе звідти винесли, коли квартира стала важливішою за твою гордість.
– Не розумій забагато.
– А ще я не готуватиму тричі на день. Я не твоя колишня дружина.
– Помітив.
– І не носитиму тобі тапки.
– Теж бачу.
– І телефон твій я перевірятиму.
– Ти серйозно?
– Абсолютно.
– Це вже не стосунки.
– А те, що було до цього, було?
Він підійшов ближче.
– Ти хотіла мене десять років. Тепер чого тобі ще треба?
– Щоб ти хоч раз жив так, як обіцяв.
– З тобою неможливо.
– Пізно дійшло.
– Мені тут душно.
– Двері знаєш де.
– А потім скажеш, що я пішов.
– Якщо підеш – хоч уперше чесно….
– Ти куди зібрався ввечері?
– Прогулятись.
– У сорочці?
– А що, для двору треба фрак?
– Телефон покажи.
– Ти здуріла.
– Телефон.
– Ні.
– Тоді я їду за тобою.
– Це смішно.
– Це вже рік як не смішно.
Він узяв ключі.
– Не ганьби себе.
– Мене вже давно вистачило на ганьбу. Тепер твоя черга….
Двері відчинив незнайомий чоловік.
– Вам кого?
Андрій застиг на порозі.
– Я… до Олени.
Із кімнати долинули голоси. Сміх. Брязкіт виделок.
Олена вийшла в коридор, завмерла на секунду, потім побачила Наталю за спиною Андрія.
– О. Повний склад.
– У тебе гості? – Андрій дивився повз неї, на чужі черевики.
– У мене вечеря.
– З ким?
Із кімнати вийшов син.
– Тату? Ти серйозно?
За ним – донька, потім той самий чоловік із рушником у руках.
Наталя засміялась сухо.
– Чого став? Заходь. Ти ж любиш жити в кількох місцях одразу.
– Ти мене переслідувала?
– А ти думав, тільки ти вмієш приходити без запрошення?
Олена притисла двері долонею.
– Не тут.
– А де? – Наталя штовхнула двері і зайшла в коридор. – На дачі? У мами? У машині?
Син відступив.
– Мамо, це що взагалі?
– Те, що твій батько не вміє приходити один, – сказала Олена.
Андрій зайшов слідом.
– Я прийшов поговорити.
– За столом? – спитав новий чоловік. – У нас якраз чай.
– Не лізьте.
– Це мій дім теж, – спокійно сказав той.
Андрій смикнувся.
– Твій?
Олена дивилась на нього рівно.
– Так.
– Швидко.
– Повільніше, ніж твої романи.
Донька схрестила руки.
– Мамо, він що, прийшов назад?
Наталя різко повернулась до дівчини.
– Назад? Він ще ніде не буває "назад". Він у всіх – "тимчасово".
– Не розмовляйте з моїми дітьми, – сказав Андрій.
– Твоїми? – Наталя повернулась до нього. – Зручно. Там, де вигідно, – "мої діти". Там, де вигідно, – "моє кохання". Там, де вигідно, – "моя частка".
– Замовкни.
– Або що? Скажеш, що я сама погодилась?
– А хіба ні?
У коридорі стало тихо.
Андрій обвів усіх поглядом.
– Не роби з себе жертву. Ти десять років знала, що я одружений, і тебе це влаштовувало, поки ти думала, що виграєш.
Наталя зблідла.
– Виграю?
– Так. Дружину. Квартиру. статус. Хоч щось. Інакше ти б пішла на другому місяці, а не на одинадцятому році.
Олена закрила очі на мить.
– Досить.
– Ні, не досить! – Наталя підняла голос. – Я хоча б любила!
– Себе ти любила, – тихо сказала Олена. – Як і я. Як і він. Просто в кожного своя ціна.
– А ви? – Наталя різко до неї. – Ви сиділи заради квартири і дітей. Це краще?
– Ні. Це дорожче.
Новий чоловік поставив чашку на полицю.
– Якщо питання в грошах, я викуплю твою частку. Називай суму.
Андрій глянув на нього так, ніби щойно побачив.
– А хто тебе питав?
– Той, хто не прийшов до чужої вечері з двома жінками одразу.
Син вилаявся і відчинив двері навстіж.
– Тату, або заходь нормально, або йди.
– Я тут прожив двадцять п'ять років, – сказав Андрій.
– А ночував де? – спитала донька.
Він перевів погляд на неї.
– Не говори зі мною так.
– А як? Як ти з усіма нами?
Наталя сперлась плечем об стіну.
– Скажи їм. Скажи, що ти хотів повернутись, бо в мене готувати нікому.
– Замовкни.
– Скажи, що без дружини тобі стало незручно старіти.
– Замовкни!
– Скажи, що ти прийшов не по дітей. Не по сім'ю. По холодильник.
Олена тихо засміялась. Не весело.
– Оце вже правда.
Андрій різко повернувся до неї.
– Тобі смішно?
– Ні. Мені просто шкода, що ви обидві стільки років боролися за чоловіка, який навіть чай собі сам налити не вміє.
Наталя зірвалась з місця.
– Я за нього не боролась.
– Боролась, – сказала Олена. – Просто програла не мені.
– А кому?
Олена подивилась на Андрія.
– Його звичкам.
Новий чоловік простягнув Андрію візитку.
– Подзвониш юристу. Або скажеш суму зараз.
Андрій не взяв.
– Я нічого не продаватиму.
– То що ти хочеш? – спитала донька.
Він глянув на Наталю, потім на Олену, потім на стіл у кімнаті.
– Щоб зі мною перестали говорити так, ніби я вже зайвий.
Наталя коротко видихнула.
– Запізнився.
Андрій повільно підняв із підлоги свій ключ від Наталиної квартири, покрутив у пальцях і сунув у кишеню.
– Добре, – сказав він. – Якщо вже всі такі чесні, завтра подамо на поділ. І житиму поки що в тебе, Наталю. Ти ж так довго цього добивалась.
Він розвернувся до дверей.
– Поїхали. І не забудь: адвокат коштує дорожче за кохання.
