– За готівку? – За готівку. – Ну все, Ігор тепер пан. – Не пан, а чоловік з руками, – засміялася Ганна й провела долонею по капоту. – Маринко, такого треба вдома зачиняти.

– За готівку?

– За готівку.

– Ну все, Ігор тепер пан.

– Не пан, а чоловік з руками, – засміялася Ганна й провела долонею по капоту. – Маринко, такого треба вдома зачиняти. А то відведуть.

– Дивись, щоб тебе не зачинили, – сказала Марина.

Ігор усміхнувся.

Ганна теж.

На другий день вона прийшла з печивом.

На третій – з рулетом.

На четвертий уже сама дістала чашки.

– Ганно, ти до себе додому заходиш хоч іноді? – Марина поставила чайник на плиту.

– А що, я вам заважаю?

– Ми взагалі-то вечеряємо.

– Я мовчки посиджу.

– Ти ніколи мовчки не сидиш, – буркнув Ігор.

– О, значить, звик.

Він фиркнув.

Через тиждень вони вже грали в карти на кухні.

– Ще одну, – сказав Ігор.

Марина забрала тарілки.

– Тобі вже не заважає людина з печивом?

– Людина з печивом заважає менше, ніж людина з підозрами.

– То я тепер ще й істеричка?

– А ти себе послухай.

Ганна поправила волосся в дзеркалі біля дверей і ніби між іншим сказала:

– Я б на твоєму місці ревнувала. Але тихо. Чоловіки не люблять, коли їх пасуть.

Марина повернулась так різко, що ложка впала на підлогу.

– А я б на твоєму місці не вчила мене жити в моїй квартирі.

– О, нарешті жива розмова, – сказав Ігор. – А то чай, печиво, святі люди.

Ганна посміхнулась і підсунула йому карти.

Потім Ігоря забрала швидка.

Марина бігла коридором із пакетом, телефоном і розсипаною дрібнотою по підлозі.

– Родичка?

– Дружина.

– Готуйтеся. Лікування довге. Частина процедур платна.

– Скільки?

Лікар назвав суму.

Марина навіть не перепитала. Просто сіла.

– Марина? – почулося в телефоні. – Ти дихаєш?

– Ні.

– Це я, Ганна. Ігор у лікарні?

– Звідки ти…

– Пів будинку бачило швидку. Що сказали?

Марина мовчала.

– Скільки треба?

– Не лізь.

– Я не лізу. Я питаю.

– Багато.

– Продаси джип?

Марина підняла голову.

– Ти ж його хотіла.

– Хотіла.

– Сьогодні. Без торгу.

Пауза.

– Ігор знає?

– Сьогодні мені потрібні гроші, а не Ігорева думка.

– Я буду через сорок хвилин.

Через сорок хвилин Ганна поклала конверт на пластиковий стіл у коридорі.

– Це мало.

– Це все, що в мене готівкою. Решту докину завтра.

– Завтра в мене немає.

– У тебе зараз нічого немає.

Марина взяла конверт.

– Номер карту скинь.

– Марина.

– Що?

– Не дивись на мене так, ніби я його в тебе купила разом з машиною.

Марина сунула конверт у сумку.

– Машину хоч забереш не з двору?

– А де ж мені її ховати? У ванній?

Марина розвернулась і пішла до каси.

Відпустка за свій рахунок.

Потім ще одна.

Потім ще.

Домашній бульйон у банках.

Котлети в контейнерах.

Пелюшки для дорослих.

Нічні дзвінки медсестрі.

Ігор лежав блідий, злий, слабкий.

– Ти пахнеш кухнею, – сказав він.

– А ти лікарнею.

– Я тебе в борщ перетворю.

– Одужай спочатку.

Він стис її пальці.

– Ти зовсім схудла.

– А ти зовсім посивів.

– Красиво?

– Ні.

Він уперше за місяць засміявся.

Потім вона поклала його долоню собі на живіт.

– Не хвилюйся тільки.

– Чого?

– Бо в нас буде дитина.

Він заплющив очі.

– Ти серйозно?

– На жаль, уже не пожартуєш, що я багато їм.

Він розплакався.

– Я стану батьком?

– Якщо доживеш до виписки і не будеш вмирати мені назло, то так.

Він цілував їй пальці й шепотів:

– Я все тобі поверну.

– Не обіцяй дурного, Ігор.

– Я серйозно.

– От саме тому й не обіцяй.

Минуло ще три місяці.

У день виписки двір вийшов дивитись, як Ігор повертається додому.

Хтось приніс квіти.

Хтось крикнув з балкона: "З поверненням!"

Під під'їздом стояла маленька червона машина.

І трохи далі – їхній чорний джип.

Блищав, як новий.

Біля нього стояла Ганна з ключами в руці.

Ігор зупинився посеред двору.

– Чого вона біля нашої машини?

Марина не взяла його під руку.

– Бо вона вже не наша.

Стало так тихо, що було чути, як на дитячому майданчику скрипнула гойдалка.

– Що?

– Я продала її.

– Кому?

Він подивився на Ганну.

Та підняла ключі.

– Не вгадуй. Принизишся ще сильніше.

– Ти продала їй? – він повернувся до Марини. – Їй?

– Тому, хто приніс гроші в той день.

– Не спитавши мене?

– Ти тоді не міг сам стакан тримати.

– То тому й треба було вирішити все за мене?

– А що, треба було спитати твою гордість, чим платити за крапельниці?

– Це була наша машина.

– Це був твій каприз на чотирьох колесах, який я обміняла на твоє дихання.

– Красиво сказала, – тихо кинула Ганна.

– Закрийся, – різко сказав Ігор.

– Не кричи на мене. Я тобі нічого не винна.

– Ти тільки й чекала, щоб влізти в наш дім.

– Я? – Ганна коротко засміялась. – Я влізла? Це твоя дружина дзвонила мені з каси і казала: "Сьогодні. Без торгу". Мені лишилось тільки приїхати.

– Ганно, – крізь зуби сказала Марина.

– Що "Ганно"? Тепер соромно? Тоді було не соромно брати.

– Я брала на лікування чоловіка.

– А я купувала машину, не чоловіка. Хоча пів двору чомусь вирішило навпаки.

Сусідка з першого поверху прикрила рот долонею.

Ігор побілів.

– За скільки ти її продала?

Марина мовчала.

– За скільки?

– Дешевше, ніж треба, – сказала Ганна. – Бо їй гроші були потрібні до вечора. А не коли ринок дозріє.

– Ти ще й віддала за безцінь? – він зробив крок до Марини. – Ти взагалі…

– Обережно, – різко сказала вона. – Не мене зараз штовхатимеш.

Він завмер.

– Я б взяв кредит.

– На кого? – Марина розсміялась йому в обличчя. – На тебе без зарплати? На мене без роботи? На дитину, якої ще нема? Чи на ті ватрушки, які я носила по палатах, щоб тобі не соромно було їсти одному?

– Не при всіх.

– А ти не при всіх ображайся на те, що тебе врятували не так естетично, як тобі хотілося.

– Ти могла хоч сказати.

– Коли? Між реанімацією і токсикозом?

– Не смій тикати мені цим.

– Чим? Животом? Лікарнями? Тим, що ти сім місяців був моєю роботою?

Він дивився на неї так, ніби вперше бачив.

Ганна сперлася плечем на джип.

– Гордістю не платять за реанімацію.

– А чужим не користуються, коли люди тонуть, – кинув Ігор.

– Отут не бреши, – Ганна відштовхнулась від машини. – Коли я приходила з печивом, ти сміявся. Коли сиділа у вас до ночі, ти карти здавав. Коли тобі було приємно, це не називалось "чужим". А як я стала власницею машини – раптом мораль прокинулась.

– Та ти…

– Що я? Вільна? Без чоловіка? З нафарбованими губами? Так, Ігор. Це не злочин.

Марина різко забрала в Ганни ключі.

– Досить.

– Ні, не досить, – сказав Ігор. – Ти продала спільну машину жінці, яку сама ж ненавиділа, і навіть не дала мені права відкрити рот.

– А ти б що зробив? – Марина підійшла впритул. – Встав би з ліжка і заробив? Чи просто образився б раніше?

– Не смій.

– Чого не смій? Правду? Тоді слухай при всіх. Я продала все. Крім тебе. Хоча саме ти обходився найдорожче.

У дворі опустилися очі. Хтось кашлянув. Хтось відійшов до під'їзду.

Ігор тихо сказав:

– Скажи це ще голосніше. Нехай весь двір знає, скільки коштує чоловік.

Марина витягла з сумки складений договір і втиснула йому в долоню.

– Двір і так знає, скільки коштував твій джип.

Він розгорнув папери.

Під договором лежав ще один конверт.

– Що це?

Марина подивилась йому просто в очі.

– Рахунок за наступний курс. І не відкривай його при всіх, якщо знову хочеш покричати про своє.

Valera

Популярне