– За готівку?
– За готівку.
– Ну все, Ігор тепер пан.
– Не пан, а чоловік з руками, – засміялася Ганна й провела долонею по капоту. – Маринко, такого треба вдома зачиняти. А то відведуть.
– Дивись, щоб тебе не зачинили, – сказала Марина.
Ігор усміхнувся.
Ганна теж.
На другий день вона прийшла з печивом.
На третій – з рулетом.
На четвертий уже сама дістала чашки.
– Ганно, ти до себе додому заходиш хоч іноді? – Марина поставила чайник на плиту.
– А що, я вам заважаю?
– Ми взагалі-то вечеряємо.
– Я мовчки посиджу.
– Ти ніколи мовчки не сидиш, – буркнув Ігор.
– О, значить, звик.
Він фиркнув.
Через тиждень вони вже грали в карти на кухні.
– Ще одну, – сказав Ігор.
Марина забрала тарілки.
– Тобі вже не заважає людина з печивом?
– Людина з печивом заважає менше, ніж людина з підозрами.
– То я тепер ще й істеричка?
– А ти себе послухай.
Ганна поправила волосся в дзеркалі біля дверей і ніби між іншим сказала:
– Я б на твоєму місці ревнувала. Але тихо. Чоловіки не люблять, коли їх пасуть.
Марина повернулась так різко, що ложка впала на підлогу.
– А я б на твоєму місці не вчила мене жити в моїй квартирі.
– О, нарешті жива розмова, – сказав Ігор. – А то чай, печиво, святі люди.
Ганна посміхнулась і підсунула йому карти.
Потім Ігоря забрала швидка.
Марина бігла коридором із пакетом, телефоном і розсипаною дрібнотою по підлозі.
– Родичка?
– Дружина.
– Готуйтеся. Лікування довге. Частина процедур платна.
– Скільки?
Лікар назвав суму.
Марина навіть не перепитала. Просто сіла.
– Марина? – почулося в телефоні. – Ти дихаєш?
– Ні.
– Це я, Ганна. Ігор у лікарні?
– Звідки ти…
– Пів будинку бачило швидку. Що сказали?
Марина мовчала.
– Скільки треба?
– Не лізь.
– Я не лізу. Я питаю.
– Багато.
– Продаси джип?
Марина підняла голову.
– Ти ж його хотіла.
– Хотіла.
– Сьогодні. Без торгу.
Пауза.
– Ігор знає?
– Сьогодні мені потрібні гроші, а не Ігорева думка.
– Я буду через сорок хвилин.
Через сорок хвилин Ганна поклала конверт на пластиковий стіл у коридорі.
– Це мало.
– Це все, що в мене готівкою. Решту докину завтра.
– Завтра в мене немає.
– У тебе зараз нічого немає.
Марина взяла конверт.
– Номер карту скинь.
– Марина.
– Що?
– Не дивись на мене так, ніби я його в тебе купила разом з машиною.
Марина сунула конверт у сумку.
– Машину хоч забереш не з двору?
– А де ж мені її ховати? У ванній?
Марина розвернулась і пішла до каси.
Відпустка за свій рахунок.
Потім ще одна.
Потім ще.
Домашній бульйон у банках.
Котлети в контейнерах.
Пелюшки для дорослих.
Нічні дзвінки медсестрі.
Ігор лежав блідий, злий, слабкий.
– Ти пахнеш кухнею, – сказав він.
– А ти лікарнею.
– Я тебе в борщ перетворю.
– Одужай спочатку.
Він стис її пальці.
– Ти зовсім схудла.
– А ти зовсім посивів.
– Красиво?
– Ні.
Він уперше за місяць засміявся.
Потім вона поклала його долоню собі на живіт.
– Не хвилюйся тільки.
– Чого?
– Бо в нас буде дитина.
Він заплющив очі.
– Ти серйозно?
– На жаль, уже не пожартуєш, що я багато їм.
Він розплакався.
– Я стану батьком?
– Якщо доживеш до виписки і не будеш вмирати мені назло, то так.
Він цілував їй пальці й шепотів:
– Я все тобі поверну.
– Не обіцяй дурного, Ігор.
– Я серйозно.
– От саме тому й не обіцяй.
Минуло ще три місяці.
У день виписки двір вийшов дивитись, як Ігор повертається додому.
Хтось приніс квіти.
Хтось крикнув з балкона: "З поверненням!"
Під під'їздом стояла маленька червона машина.
І трохи далі – їхній чорний джип.
Блищав, як новий.
Біля нього стояла Ганна з ключами в руці.
Ігор зупинився посеред двору.
– Чого вона біля нашої машини?
Марина не взяла його під руку.
– Бо вона вже не наша.
Стало так тихо, що було чути, як на дитячому майданчику скрипнула гойдалка.
– Що?
– Я продала її.
– Кому?
Він подивився на Ганну.
Та підняла ключі.
– Не вгадуй. Принизишся ще сильніше.
– Ти продала їй? – він повернувся до Марини. – Їй?
– Тому, хто приніс гроші в той день.
– Не спитавши мене?
– Ти тоді не міг сам стакан тримати.
– То тому й треба було вирішити все за мене?
– А що, треба було спитати твою гордість, чим платити за крапельниці?
– Це була наша машина.
– Це був твій каприз на чотирьох колесах, який я обміняла на твоє дихання.
– Красиво сказала, – тихо кинула Ганна.
– Закрийся, – різко сказав Ігор.
– Не кричи на мене. Я тобі нічого не винна.
– Ти тільки й чекала, щоб влізти в наш дім.
– Я? – Ганна коротко засміялась. – Я влізла? Це твоя дружина дзвонила мені з каси і казала: "Сьогодні. Без торгу". Мені лишилось тільки приїхати.
– Ганно, – крізь зуби сказала Марина.
– Що "Ганно"? Тепер соромно? Тоді було не соромно брати.
– Я брала на лікування чоловіка.
– А я купувала машину, не чоловіка. Хоча пів двору чомусь вирішило навпаки.
Сусідка з першого поверху прикрила рот долонею.
Ігор побілів.
– За скільки ти її продала?
Марина мовчала.
– За скільки?
– Дешевше, ніж треба, – сказала Ганна. – Бо їй гроші були потрібні до вечора. А не коли ринок дозріє.
– Ти ще й віддала за безцінь? – він зробив крок до Марини. – Ти взагалі…
– Обережно, – різко сказала вона. – Не мене зараз штовхатимеш.
Він завмер.
– Я б взяв кредит.
– На кого? – Марина розсміялась йому в обличчя. – На тебе без зарплати? На мене без роботи? На дитину, якої ще нема? Чи на ті ватрушки, які я носила по палатах, щоб тобі не соромно було їсти одному?
– Не при всіх.
– А ти не при всіх ображайся на те, що тебе врятували не так естетично, як тобі хотілося.
– Ти могла хоч сказати.
– Коли? Між реанімацією і токсикозом?
– Не смій тикати мені цим.
– Чим? Животом? Лікарнями? Тим, що ти сім місяців був моєю роботою?
Він дивився на неї так, ніби вперше бачив.
Ганна сперлася плечем на джип.
– Гордістю не платять за реанімацію.
– А чужим не користуються, коли люди тонуть, – кинув Ігор.
– Отут не бреши, – Ганна відштовхнулась від машини. – Коли я приходила з печивом, ти сміявся. Коли сиділа у вас до ночі, ти карти здавав. Коли тобі було приємно, це не називалось "чужим". А як я стала власницею машини – раптом мораль прокинулась.
– Та ти…
– Що я? Вільна? Без чоловіка? З нафарбованими губами? Так, Ігор. Це не злочин.
Марина різко забрала в Ганни ключі.
– Досить.
– Ні, не досить, – сказав Ігор. – Ти продала спільну машину жінці, яку сама ж ненавиділа, і навіть не дала мені права відкрити рот.
– А ти б що зробив? – Марина підійшла впритул. – Встав би з ліжка і заробив? Чи просто образився б раніше?
– Не смій.
– Чого не смій? Правду? Тоді слухай при всіх. Я продала все. Крім тебе. Хоча саме ти обходився найдорожче.
У дворі опустилися очі. Хтось кашлянув. Хтось відійшов до під'їзду.
Ігор тихо сказав:
– Скажи це ще голосніше. Нехай весь двір знає, скільки коштує чоловік.
Марина витягла з сумки складений договір і втиснула йому в долоню.
– Двір і так знає, скільки коштував твій джип.
Він розгорнув папери.
Під договором лежав ще один конверт.
– Що це?
Марина подивилась йому просто в очі.
– Рахунок за наступний курс. І не відкривай його при всіх, якщо знову хочеш покричати про своє.
