– Сергію, підемо, вип’ємо! – крикнув з балкона Вітька. Сергій – худорлявий мужик за п’ятдесят – зупинився, замислився, наче вирішуючи пити чи не пити, потім повернувся в сторону свого під’їзду і пішов до себе, не сказавши Вітьку ні слова.
– Гей, Сергію, ти чого як в рот води набрав? – не вгамовувався Вітька. Сусід зупинився і з гідністю відповів Вітьку:
– Не Сергій, а Сергій Павлович, – і попрямував до свого під’їзду. Вітька присвиснув від подиву, але більше не приставав.
Сергій Романцев в молодості був дуже популярний серед дівчат: світловолосий хлопець з карими очима, спортивної статури, звів з розуму всіх своїх однокласниць, а потім і однокурсниць в технікумі. В армію його проводжала одна, а зустріла інша. Ну, а одружився з третьою. Думав, на все життя, а вийшло на п’ять років. Занадто багато свободи вимагав, вечорами пізно приходив, – видно не нагулявся ще. Дружина подала на розлучення. Залишилася донька в колишній сім’ї.
На рахунок розлучення не сумував: роки молоді, буде нова сім’я. Так і вийшло. Одружився Сергій вдруге. Дівча непогана, симпатична, господарська. Син народився. Сергій подумав: – Все, тільки для сім’ї живу. І раптом дружина йде від нього. Сергій довго допитувався, що трапилося, чого не вистачало. Виявилося, коли на роботу вийшла, роман закрутився з колегою. І все настільки серйозно, що вирішила до коханця піти. Для Сергія ця звістка як обухом по голові вдарила. Це він раніше дівчат як рукавички міняв, а тут його кинули.
Рік оговтатися не міг, дружину колишню переслідував, повернутися просив. Але час лікує. Пригледіла його на роботі (бригадиром на будівництві працював) жінка з бухгалтерії – ровесниця Сергія. У неї двоє дітей, з чоловіком розлучена. Сергій спочатку так просто зустрічався, – треба ж з кимось йому бути. Але Галя наполегливою виявилася: зуміла прив’язати до себе мужика. Додому до нього приходила, прибирала, готувала, – так і зійшлися. Здав в оренду свою однокімнатну квартиру і переїхав до Галі.
Спочатку діти чужі дратували, за своїми сумував (дочка і син уже в школі вчилися). А з часом звик до нової сім’ї: дружині допомагав, з дітлахами займався. Але коли діти Галі від першого шлюбу виросли, то почався в родині розлад: не так годував, не так напував, до моря не завжди возив. Сергій намагався не зв’язуватися, але іноді огризався. Змінилася і Галя: почала більше бурчати, зайняла сторону своїх дочок, до Сергія чіплялася. Так непомітно і розпалася сім’я.
Сергій повернувся у свою стару квартиру вже посивілим, втомленим від життєвих колотнеч. Швидко знайшлася йому подружка – Віра з сусіднього будинку. Стабільно щоп’ятниці приходила Віра до Сергія. Але не прибратися чи поїсти зварити, а щоб випити. На всі вихідні і залишалася, ставши для Сергія і коханкою, і другом по пляшці. На фоні ревнощів (приревнувала Віра) трапився скандал і Сергій вигнав співмешканку. Потім були Анна, Людмила, – дами п’ють і проводять розгульний спосіб життя. З жодною постійно не жив; коли набридали – проганяв. З колишніми сім’ями не спілкувався, друзів розгубив, замінивши всіх на товариша по чарці Вітьку з сусіднього під’їзду.
На роботі давно з бригадирів вигнали, тепер просто різноробочий. Сусіди косо дивляться на постарілого Сергія: зморшки як у літнього. Мати постійно вмовляє пити кинути:
– Ех, Сергію, – що ж ти з собою робиш? – говорила йому мати, коли Сергій був тверезим. – Адже ти ж ще молодий, а запустив себе, здоров’я своє руйнуєш. Адже можеш кинути, знаю, що не все ще втрачено, одумайся.
– Ні, мамо, – приречено відповів Сергій, – життя моє пройшло, кому я тепер потрібен. Ні сім’ї, ні любові.
– Стривай, ти тільки пити кинеш, як все налагодиться, ось послухай мене, – вмовляла вона. Чи то слова матері подіяли, чи то сам одумався, але одного разу в п’ятницю, коли прийшла одна із захмелілих подружок в гості, Сергій вказав їй на двері. Пити в той вечір він не став. І Вітьку – сусідові, який з балкона його кликав зайти випити, теж відмовив.
У неділю рано вранці поїхав до хворої матері. Попрямувавши до зупинки, скоротив шлях і пішов через один з дворів. Навколо нікого не було, тільки двірничка підмітала тротуар. Сергій і сам не помітив, як кинув недопалок повз урну. Жінка підійшла і мовчки підняла недопалок, кинувши його в урну. Чомусь Сергія це зачепило.
– А чому ти мені зауваження не зробила? – звернувся він до жінки на «ти».
– А навіщо? Мені не важко підняти, – спокійно відповіла жінка.
– Ось так за всіма і прибирати?
– А що такого? – здивувалася вона.
– А якщо я зараз папірець кину, піднімеш? – починав злитися Сергій.
– Підніму, Сергію, – відповіла двірничка.
– Звідки ти мене знаєш?
– У школі ми з тобою разом вчилися, в паралельних класах. Ти – Сергій Романцев. Надя мене звуть. Надя Федотова, – і вона зняла хустку. Перед Сергієм стояла миловидна жінка. Він вдивлявся в її риси обличчя і не міг пригадати. Прізвище начебто було знайоме, а ось зовнішність не пам’ятав.
– Не намагайся, не пригадаєш, – сказала Надя, – а я ось тебе добре пам’ятаю: ти ж моя перша любов. Так тебе любила, що ночами спати не могла. Тільки до тебе ж не пробитися тоді було: за тобою красуні бігали. Навіть не віриться, що через стільки років все ж зізналася тобі. Сергій відвернувся, бо боявся, що сльози з’являться в очах. Йому хотілося сказати щось особливе людині, яка колись давно сумирно його любила. Але він не знайшов потрібних слів, а тільки поцілував їй руку.
До нормального життя Сергій Павлович повернувся завдяки Наді. Йому досить було, що вона перебувала поруч. Десять років як була розлучена; працювала в друкарні. А того ранку підміняла свою хвору сусідку, не соромлячись взяти в руки мітлу і зібрати сміття. Переваги через це у неї не поменшало. Сергій зробив в квартирі ремонт і запропонував Надії жити у нього:
– А свою квартиру дочці віддай, – порадив Сергій Павлович. Вони вже чотири роки разом. Сергій кинув не тільки пити, але і курити, його знову призначили бригадиром. Щовечора він біжить додому, поспішає так, як ніколи не поспішав. Своїй дружині Надії часто повторює:
– Не знаю, як би я жив, якби тебе не зустрів. Ти – моя остання любов.
Вам сподобався фінал цієї історії?
