Нашому дідусеві Іванові вже 93 роки. Зрозуміло, що йому дуже важко дбати про себе самостійно. Он навіть недавній випадок: дідусь хотів набрати пів відра води і принести від криниці до хати, то впав разом з тим відром, ще й воду на себе налив. Дідусеві окрім того дуже морально важко, адже тільки 9 днів тому померла його любов – Лукерія. З нею вони разом прожили 67 років, зрозуміло, що звикли один до одного, пережили скільки всього дітей та внуків поставили на ноги.
А як вони були ще в силі, то завжди любили запрошувати гостей, танцювати, співати та весело проводити час у колі близьких людей. Зараз зовсім інший ритм, тим більше, що він поховав усіх своїх ровесників.
Дідусь, чомусь ніколи не пив з чашок, у нього був свій глиняний кухлик, от тільки з пив крижану воду з криниці, піде візьме сапу замість козулі і дивиться у небо. Щось собі рахує, думає, мріє. Часто бурмотів, а в очах у нього повно мудрості, але говорити він не дуже любить тепер, після того, як втратив свою частинку серця – Лукерію.
Того весняного вечора було дуже тепло, плечі обіймав легенький та ніжний вітерець, а дідусь знову стояв серед двору. Такий зігнутий, спертий на сапу і в солом’яному кептарику. Сапку ту любив, адже сам полов нею, коли жінка не могла ходити останні чотири роки.
Він вийшов на вулицю, подивитися на село, а там – нікого. Він навіть не задумуючись, пішов далі. Проходив повз сільський парк і згадував, як у молодості на ній парубкував, а ось там невеличкий тин, за ним жила його Лукерія. Ой, скільки разів через нього стрибав, аби до коханої прорватися, бо матір – тітка Дуня, була дуже забобонна та сувора, як тільки побачить, що до її доньки хто підійшов, одразу отримуєш прочуханки і біжиш від тої жінки, аби живим залишитися.
Як то давно було, наче взагалі і не було, мов то в казці, а реальність зовсім інша. Так защемило на душі, бо важко жити одному, як далі самому бути – гадки нема. Хоч діти запрошують до себе, але ж садочок, Лукерині флокси і рідна хата – не можна це покинути!
Дідусь вдивлявся в небо і йому здалося, що він побачив очі своєї коханої. Два величезних блакитні океани, які з повагою і ніжністю дивляться на нього. Дідові здавалося, що його Лукерія – завше молода. Він навіть так і казав, що не помічає її зморшок чи старої шкіри – він бачить очі і душу.
Дід Іван плакав у своєму житті тільки три рази: вперше, коли народилася донечка – Софія, вдруге, коли народився Гриць – синочок, а ось коли померла Лукерія – плакав тиждень і сьогодні знову.
Цю природну симфонію перервав грюкіт машини і молодий чоловічий бас:
— Дідусю, це ви? — здивовано запитав молодик. — Ото Ви і даєте! Глибока ніч, а Ви…
Старенький неквапливо повернувся, довго вдивлявся на хлопця і промовив:
— Йванько?!
— Так, дідусю, то я. Ходімо збиратися, я вас сьогодні забираю.
— Мати, мабуть, тебе прислала, так?
— Чому відразу мати? Я з Наталею подумали і зрозуміли, що не можемо спокійно жити, коли ви тут, самі у селі. Не хвилюйтеся, ми заберемо вас на час холодів, а як захочете, то на літо поїдете в село.
Іванко – наймолодший син Софії, якого назвали спеціально на честь дідуся Івана. Хлопець не так давно одружився, а від сватів отримав на весілля будинок – величезний, хоч відразу він був дуже занедбаний, але хлопчина працьовитий і геть усе вміє робити, тому дуже швидко навів там порядок. Лукерія завжди казала, що то золотий хлопчик.
— Добре, дитя моє, іду!— пошкрембав старенький спираючись на таку рідну сапку. — А чому ти так пізно приїхав? Чому спати не ліг?
— Ми з дружиною вирішили, що заберемо вас відразу після того, як вийдемо з роботи сьогодні, але на жаль, шеф затримав.
Внученя допомогло збирати речі дідусеві, хоч їх там було зовсім не багато. Хлопець випив із дідусевого кухлика тієї прекрасної води, що нагадувала йому про дитинство, адже дідусь жартував, що тільки козаки п’ють з таких кухлів, а хата, яку Іван знав до найменшої тріщинки без рідної бабусі була такою порожньою та не затишною.
— Дідусько, а сапу, навіщо? У нас є свої, проте ми навіть городину не посіяли, бо поки часу не мали.
— Ну, це й, мені ця сапа, як костур, так зручніше…
Старенький не хотів зізнаватися, що ходить з сапою, бо старий відшліфований держак сапи нагадував йому доторкання рук коханої Лукерії.
— Дідусю, рідненький, ми вам купимо хоч три різних костурів. Ми купимо усе, що вам буде потрібно! Тільки живіть, дорогий мій, живіть, як можна довше!
Тепер, дід Іван плакав за своє життя чотири рази. Вчетверте від незрозумілого почуття. Він покидав свій найрідніший дім, проте відчував любов та турботу внука і це йому зігрівало душу та наповнювало життя сенсом.
А скільки років разом прожили ваші дідусь з бабусею?
