Бабця Марія, впоравшись з денними клопотами, присіла до столу відпочити, розкинути карти – поворожити. Ворожить баба Марія завжди на старшу дочку – Маргариту. Маргарита років двадцять тому примудрилася вискочити заміж в краях настільки далеких і теплих, що баба Марія жодного разу і не гостювала у доньки.
Та й то сказати – де ті теплі краї і де село, що потонуло в снігах.
– Нічо, все начебто гаразд у них. Поганого не бачу. Дальня дорога падає. Може приїде цього року, давно вже була, на онучка Сашка хоч одним би оком глянути.
Баба Марія зі смаком розповідає онучці Іринці як видавала Маргариту, яке придане зібрала, та який наречений був. Ірина слухає вже в сотий раз бабину повість і перебиває:
– Бабцю, погадай мені!
– Тобі? – баба Марія сміється, трясучись огрядним тілом, поправляє гребінку в рідкому сивому волоссі.
– Тобі скільки років? Чотирнадцять? Ось шістнадцять буде, тоді і поворожу, поки раненько про наречених думати.
– А що, хіба тільки на наречених ворожать, чи що?
– А на кого ще? Дівкам на наречених, молодицям на чоловіків.
– Бабцю, а ти як заміж виходила?
– Я? Так батько велів, я і вийшла.
– Ти що, і нареченого не знала?
– Як не знала? Знала. Він у нас в працівниках жив. Він, бач, сиротою був, ось батько мій і взяв його в працівники.
– Ви що, багатії були?
Знову сміється баба Марія. Весела вона, не важливо, що стара.
– Господарство-то у нас міцне було, покіс великий, худобу тримали, нічо, справно жили. У двадцятому другому році землю давали на їдця, а у батька з мамою дванадцять душ дітей було, та всі хлопці, дівок-то тільки дві – я так Катерина, вона вже після, в тридцятому народилася. Батько важко працював, ні сну, ні відпочинку не знав, сердешний.
Баба Марія легко звично зітхає, промокає куточком фартуха летючі сльози і продовжує:
– Стадо велике, покіс, земелька, ось і наймали працівників для допомоги.
– Бабцю, ти про нареченого, про нареченого розкажи!
– Про Василя? А, ну так ось, в тридцятому році почали зганяти всіх у колгосп, та висилати справно господарів. А село-то наше тоді велике було, і не ми одні справно жили. Ніхто від роботи не бігав, всі господарями були.
Ну, батько-то мій скоро зрозумів, що і до нашого дому доберуться, ось і придумав, як хоч мене врятувати: змовився з Василем, умовив якось і оженив нас. Мені вісімнадцять рочків було, а Васі моєму тільки шістнадцять стукнуло. Поплакала я, та й пішла. Хата у нього на краю села стояла, там і оселилися.
А наших незабаром тоді і виселили, тільки Катерину маленьку сховала я у себе, так і виростили ми її з Василем. І батьки мої, і брати – всі пропали, ніхто не повернувся. Після вже люди казали – вивантажили їх з вагонів прямо на сніг, ті почали рити землянки, а зима – люта, сніги глибокі, ні їжі, ні тепла. Як тут вижити? Ось і померли всі, сердешні.
Баба Марія сякається в фартух, але Іринка, ось настирлива дівка, не дає їй зануритися з головою в гіркі спогади.
– Так, а ти любила його?
– Василя? Як не любити, любила. Ось, раз дивлюся у віконце, думаю: «Чий це там хлопчина йде, в коров’ячі посліди наступає?” Ближче підійшов, дивлюся, а це мій Василь!
Баба Марія сміється, мружить блакитні нерозмиті часом очі.
– А він тебе? – не відстає Іринка.
Баба Марія замислюється, довго мовчить, згадуючи щось.
– Бабцю!
– А? Ну так як не любив? Повчав мене, слухався, не пив.
– А далі що було?
– Далі? Працювали в колгоспі, як у батька звикли, теж без сну, без відпочинку. Я дояркою, Василь – теслею. Він майстер був теслювати, ще мій батько навчив його. Так у нього нічого з рук не падало, все вмів. Батько, царство йому небесне, знав, за кого видавав. Дітлахи пішли, спочатку Слава, за ним Анатолій – твій тато, а як війна-то з німцем почалася, у нас вже п’ятеро народилось.
Так двоє в війну померли.
– Як померли?
– З голоду і померли.
Баба Марія втирає сльози, не дає собі розслабитися, помовчавши, продовжує:
– Василя в сорок другому році забрали. У сорок першому не взяли, ваду серця знайшли. Так ми ще нічого, якось жили, корова виручала. А в сорок другому всіх вже брали, на хвороби-то не дивилися, німець-то попер, тут вже не вибирали, всіх мужиків підмели. Ось і залишилася я з п’ятьма дітьми на руках. В колгоспі працювати треба, вдома діти голодні на Катерину кинуті, вона до тієї пори підросла вже й сильно мені допомагала. А літо видалося холодне та мокре, нічого майже не накосили. Ось і загинула корова взимку через брак паші.
Залишилися ми без молока, в колгоспі потроху борошна видавали, а їсти щось треба кожен день, дітей чимось годувати. Ох, і настраждалася я! Двох і не вберегла – Бориса і Таню, царство їм небесне, пташки малі безвинні. Ох, Господи, Господи, не дай Бог!
Баба Марія примовкнула, поплакала.
– А далі-то що, бабцю?
– Далі? Твоєму батькові в ту пору шість рочків було, а Славі вісім. Ось і помічаю, що і ці мої мужички ніби як пухнути почали. «Не інакше – з голоду» – думаю. Невже і цих Господь прибере? Однак, дивлюся носяться по двору, зовсім від рук відбилися, неслухи. Катерина ради дати з ними не може. І все з двору норовлять втекти, щоб шукали їх. Ну, раз дивлюся, вже після вечірньої дійки, зібралися кудись мої мужички, я за ними, не галасую, йду крадькома. А вони до колгоспного сараю правляться.
У сараї молоко у флягах зберігали, а вранці на машині вже везли в місто, на здачу. Йдуть мої, ховаються, я за ними. Там, позаду, все кущами та бур’яном поросло, вище їх голів бур’ян вимахнув. Сховалася я за кущами, ні жива, ні мертва, а вони вже дошку відсунули і в сарай залізли. У мене і серце зайнялося. А ну як сторож зловить, біди не оберешся! Сторожем був Юхим Басаргін. Я на нього сильно серце тримала – в колективізацію він більше всіх лютував, особисто батьків моїх з дому виштовхав, мені і попрощатися толком не дав. З фронту він першим повернувся, ногу йому, бач, відірвало, ось його сторожем і призначили
Ну, сховалася я, значить, в кущах, дивлюся вилазять мої, облизуються, мордочки витирають, а Юхим-то, ось він, спиною до мене повернувся, ніби й не бачить, а сам голосно так покашлює, та сякається. Юхим дошку відсунув, і тихо так каже:
«Іди, Марія, додому, холодно вже стає».
Мовчить баба Марія, заблукала в глибоких зморшках легка усмішка:
– Розповідай, бабцю!
– Ну, пережили абияк війну, а там вже і Василь мій повернувся. В медалях, та в орденах прийшов. Як вже він уцілів, не знаю, проте в Берліні війну закінчив. Ніхто майже з нашого села не повернувся, а ось його ангели-хранителі зберегли.
– Які ангели, баб? Пощастило йому, просто.
– Пощастило! Багато ти розумієш! Ангели його вберегли! Господь мені таке щастя послав за невинно загублених батьків моїх і братів.
– Бабцю, ну добре, нехай ангели. Ти далі розкажи!
– А чого ж далі? Знову працювати почали в колгоспі, в сорок сьомому році дочка Тамара народилася. Корову купили, будинок поправили, зажили одним словом. Тільки зранений Василь був весь, та контузія у нього в голові була. У п’ятдесят п’ятому поховала я голубчика мого, і ось вже двадцять рочків минуло-пролетіло, а все Вася з розуму не йде, що не день, а згадаю його. Мабуть, вже носити мені тугу-журбу в душі до самої смерті. Діти виросли, розбіглися хто куди – дівки заміж повискакували, хлопці теж до місця визначилися, одна-однісінька залишилася я на цьому світі.
– Ну ти чого, бабцю? Тебе ж тато скільки разів кликав до нас в місто переїхати!
– Чого це я від рідного кута побіжу? Чого мені там в вашому місті без будь-якої радості жити?
– А тут-то у тебе якісь радості, бабцю? У тебе ж тут нудьга, і телевізор погано показує.
– Так повно радості! Ти ось на канікули приїхала, від Маргарити лист завтра-післязавтра прийде, як же не радість! І в будинку кожен куток руками Васі зроблений, мені по них і ходити-то радісно. Знову ж помру – поруч з Василем ляжу, там в огорожці, і містечко для мене залишено. Чи це не радість?
– Бабцю, ну ти чогось вже зовсім! Помру – і в радість!
Упускає сльозинки Іринка, міцно обіймає свою бабу Марію, втикається в воріт старої, вилинялої бабиної кофтинки, шепоче:
– Ой, бабцю, не говори так!
Посміхається баба Марія, лучаться волошковим світлом старі бабині очі.
– Давай-но, дівка, спати лягати, все швидше завтра настане, а завтра тато твого чекати будемо, пирогів напечемо.
– З картоплею, бабцю?
– З картоплею і з капустою, яких він любить, тих і напечемо.
Іринка забирається на бабусину перину до стінки, вона ще сподівається випросити казку. Біда з нею – доросла вимахнула, про наречених цікавиться, а все їй бабину казку подавай. Але сьогодні казки не дочекатися, баба Марія, розтривоживши душу спогадами, затіяла молитися не як завжди – по-швидкому, а серйозно і надовго. «Царство небесне … – це за дідуся» – думає Іринка, і непомітно засинає.
Сняться їй світлі легкі сни, не чує Іринка, як молиться баба Марія за дочок своїх, за синів. Не бачить Іринка, як торкає вона лобом у фарбовані мостини і молить про неї, про внучку своєю, просить для неї доброї долі, неба мирного, майбутнього світлого.
Ваша бабця часто розповідає історії зі своєї молодості?
