Собаку машина збила, я підібрав прям на дорозі. Терміново потрібен хірург. — Батьку, а грошей у тебе вистачить? — Не знаю, доню

Він перевівся до нас з іншого району, молодий оперуповноважений, на прізвище Петров. Народ покрутив пальцем біля скроні. У нас навантаження у 2 рази більше, і ніяких тобі премій, квартальних та іншого. Та й за переробку ніколи не дочекаєшся. Перевівся і перевівся. Кадровик сказала, що в рапорті вказав «за сімейними обставинами». Та будь-яка сімейна людина побіжить з цього відділення гублячи тапки, при першій же можливості. Ну та діло його, в кінці то кінців.

Петров почав працювати. Спокійний хлопець, доручення від слідства, мої тобто, виконує, не хамить, пальці не розчепірює. У колектив влився. На свята скидається. Одне народ насторожувало, не п’є. Ну не п’є і все. Спочатку думали, що стукає начальству. Ні, не стукає. Вирішили, може виразка, або щось інше зі здоров’ям. У всіх свої особливості. Я ось не курю. А він — спиртного ні вживає.

Якось я йшла на роботу пішки, дощик дрібний, прохолодно. Дивлюся, обличчя знайоме. Тягне наш Петров мужичка п’яного, сусіда мого. У мужичка і дружина спокійна, недавно обидва в двокімнатну квартиру в’їхали. Тягне акуратно і дбайливо. Я підійшла.

— Допомогти треба, Петров?

— Ні, порядок Олена, сам впораюся.

— Синку, та не тягни ти мене, сам можу піти, — бурчить мужичок.

— Синку, та ти батька пожалій, не волочи то так. Ну подумаєш, випив, — каже жінка, яка йшла поруч. А сама на ногах ледь тримається.

Тут мені і стали зрозумілі сімейні обставини Петрова. Дивилися на мене ці обставини сірими очима, і видихали перегар.

Видно ці сімейні обставини стали відомі іншим. Народ заторохкотів.

— Не пощастило хлопцю. Батьки — алкоголіки.

— Зате їм пощастило. Вічно він з ними возиться, лікує, кодує, в лікарні відправляє. П’яниці — не п’яниці, але завжди чисті, акуратні. Та й Петров у них мужик порядний. Видно люди нічого собі. Але хвороба відома, не лікується практично.

— Треба ж, у пияків, такий хлопець хороший виріс. А у інших, нормальних, покидьки жахливі виходять.

Побуркотали і затихли. А робота йшла.

У вихідний я поїхала в клініку робити собаці щеплення. Зайняла чергу. Бомжуватого вигляду, але акуратний літній чоловік здався мені знайомим. Придивилася — Петрова батько, Микола Кузьмич, як завжди, під мухою. Старий метушився, кликав лікаря. Я підійшла.

— Що трапилося?

— Собаку машина збила, я підібрав прям на дорозі. Терміново потрібен хірург.

— Батьку, а грошей у тебе вистачить?

— Не знаю, доню.

Кузьмич почав вивертати кишені. Нашкріб близько 300 гривень. Зрадів.

— Повинно вистачити. Тут розвантажував дещо, сталася оказія. Вино прикупив, але ще залишилося.

Собака, з вигляду російська псяча борза, жалібно плакала. Я зітхнула. Судячи по собаці — перелом лап. Добре одягнений чоловік, який тримав на руках шалено дорогого сервала, озирнувся на нас.

— Доню, ну не кидати ж було тварину, — вигукнув Кузьмич: Вона ж кричала на дорозі. А всі їдуть і їдуть, поспішають. А тут душа жива гине. Клаві подзвоню, у неї ще гривень 100 є, зараз принесе, на всякий випадок.

Чоловік з сервалом покликав мене.

— Ви його знаєте?

— У сусідньому будинку живе, випиває. Але жалісливий. І собака то породиста, видно, що загубилася У нього ще одна жила. У 15 років померла, вівчарка. Теж кажуть, збиту підібрав, а господарі відмовилися.

— Зрозуміло, — відповів чоловік з сервалом, і підійшов на ресепшен.

— Чуєте, кличте хірурга і прийміть діда зі збитим собакою. Рахунок дайте, я заплачу, а з нього візьміть його гроші. Тільки не кажіть йому, скільки коштує.

І хірурга покликали. Я зробив щеплення собаці і пішла додому. Кузьмич чекав біля операційної. Ігор Володимирович теж збирався їхати.

Ця собака почала гуляти не далеко від нас, з Кузьмичем, який вічно напідпитку, або його дружиною — Клавою. Накульгувала.

— Добрий день, Микола Кузьмич.

— Привіт, дочка.

— Дивлюся, собака у вас залишилася.

— Так, знайшов Саша господарів. Але вони відмовилися, сказали мовляв, для виставок тепер навряд чи підходить. Не потрібна стала. Нічого, прогодуємо. Сашка їй корму купив, спеціального, і вітаміни всякі. Ну я тут підробіток знайшов, консьєржем чергувати. 8 000 платять. Все добре. Кірою назвали.

Занесло мене знову в ту ж клініку місяці через два. Прихворів старий Жак. Ми зайняли чергу. Сидимо, чекаємо. Дивимося, з’явився Кузьмич. На руках кошеня, страшно дивитися, порізане і обмазане в смолі, знаєте, дах такою раніше покривали, гріли в бідонах. Микола Кузьмич чергу зайняв. Сидить, хвилюється. Почав кишені вивертати. Гроші рахувати. Мало видно вийшло. Засмутився.

— Ось, у підлітків забрав тварину. Нелюди прокляті, порізали, познущалися. 

— Бракує тільки того, з сервалом, — сказав чоловік.

І закінчити не встиг. Відчиняються двері, і заходить Ігор Володимирович, зі своїм Багратіоном. І очима в Кузьмича впирається. А той копійки перераховує. З кота кров капає, і смола.

— Карма точно! — вигукнув Ігор Володимирович і побіг на ресепшен.

— Діда з котом прийміть, я заплачу, — кричить.

А тітка посміхається, мовляв не хвилюйтеся Ви так, покличу зараз.

Кота відправили на операцію, Жака на огляд, а Ігор Володимирович заплатив за Кузьмича з лишком, купив що треба, і пішов. Кота, Кузьмич, назвав Кузею.

Петров працює собі, і працює, Кузьмич і Клава з хортом гуляють, та й кульгати перестав. Кузя обріс шерстю, і на вікні кричить так, що сусіди матюкаються. Весна. А я з чоловіком пішла купити засоби від кліщів для наших звірів. Заходимо, і бачимо Ігоря Володимировича. Привіталися.

— Кузьмича з тваринками не вистачає, — засміявся Ігор Володимирович.

— Зараз прийде, посміхнулася я.

І відчиняються двері. Заходить Кузьмич, п’яний як чіп, ледь на ногах тримається, щось в куртці замотано. І Клава з ним, теж п’яненька.

— Хірурга нам! — обидва кричать.

— А що сталося? — питаю.

— Ось, Клавка, у кішок вуличних, птицю видерла. Пошарпали її. А так хороший птах, — каже Кузьмич, і дістає з під мокрої куртки, папугу ара.

Я сіла на стілець. Чоловік зітхнув. Ігор Володимирович почав ритися в барсетці.

— Папуга то домашній, — кажу: Ім’я у нього напевно є. Цікаво, яке? Карл може.

Папуга підняв розпатлану голову, глянув на мене і сказав: «Карма, Карма!»

— Карма, — зітхнув Ігор Володимирович, дістав гаманець і пішов на ресепшен.

Кузьмич почухав потилицю, і задоволений заусміхався.

— Тепер, якщо що, я сюди буду живність лікувати, тут дешево …

А народ прозвав Петрова — Петров і К. От і все. Батько — Микола Кузьмич, Мати — Клава, кіт — Кузя, собака — Кіра. Навіть папугу звуть на букву К.

Ігор Володимирович клініку вирішив не міняти, і залишив там свою візитку.

— Якщо прийде дід, Микола Кузьмич, з якою небудь твариною, Ви телефонуєте. Я все оплачу.

Нікуди не дінешся — карма …

А ви допомагаєте безпритульним тваринам?

Content Protection by DMCA.com
Загрузка ...

цікаво

Сообщить об опечатке

Текст, который будет отправлен нашим редакторам: