– Ти зараз же забереш у своєї свекрухи моє пальто. Чуєш? Моє! – мама влетіла в квартиру так, що двері вдарилися об шафу.
Я ще була в халаті, з телефоном у руці. Навіть у вічко не глянула. Відчинила – і одразу шкодувала.
– Мамо, ти що таке несеш? Я віддала своє пальто Людмилі Михайлівні.
– Своє? – вона скинула чоботи просто посеред коридору. – Я тебе ростила, а ти чужій бабі речі носиш. Мені навіть не запропонувала.
Я мовчки підняла з тумбочки ключі, щоб не загубила, і відсунула її сумку з проходу. Уже бачила: буде скандал.
– Воно тобі мале, мамо. І пальто, і та хустка. Я ж не зі зла.
– Мале? – вона аж почервоніла. – Я б його продала. У мене є кому. А гроші, між іншим, не з неба падають.
Потім вона пішла далі.
Відчинила мою шафу без дозволу. Почала шарити по полицях, витягувати сукні, светри, пакет із новою постіллю.
– Це теж їй? І це? А це кому? – кидала речі на диван.
– Мамо, закрий шафу. Не лізь.
– Я ще й не туди полізу, якщо рідну матір за людину не маєш.
Вона схопила з комода коробку з ліками, чек із аптеки і давай трясти перед моїм носом.
– О, ясно. Свекрусі ліки купуєш? А мені що? Добре слово раз на місяць?
– Це не їй. Це Міші після тиску, – я вже почала злитися. – Поклади на місце.
Але вона не поклала. Вона сіла на кухні, відсунула каструлю з супом і заявила:
– Поки не подзвониш тій своїй Людмилі, я звідси не піду.
Я думала, це межа. Ні. Межа була ввечері.
За дві години мені почали дзвонити всі. Сестра. Тітка. Хрещена. У телефон сипались повідомлення: “Ти матір проміняла на свекруху?”, “Сором”, “Чужим – все, своїм – нічого”.
Мама вже встигла рознести по родині, що я “обношу свекруху”, а рідній матері шкодую навіть хустку.
Я ще намагалася говорити спокійно. Дарма.
Наступного дня вона прийшла вдруге. Уже не сама. Зі старшою сестрою.
Сестра стала в дверях і одразу:
– Ми по-хорошому. Віддай мамі те, що повинна.
– Я вам нічого не повинна.
– Тоді покажи, що ще ти винесла свекрусі, – мама вже знову тягнулася до шафи.
Я стала перед нею. Вона відштовхнула мене плечем. Не сильно, але так, що я вдарилась об тумбу і впустила телефон.
Оце вже було занадто.
Я підняла телефон, а там – нове повідомлення. Від сусідки мами: “Твоя мама на базарі хвалилася, що продасть те пальто, бо ти дурна і все одно віддаси”.
Я перечитала двічі.
І тут у мене все склалося. Не образа її душила. Не “материнське право”. Їй потрібні були гроші.
– То ось воно що, – кажу. – Ти не носити його хотіла. Ти вже покупця знайшла?
Мама сіпнулась.
– Не твоє діло.
– Моє. Бо це мої речі. І моя квартира.
Сестра ще спробувала викрутити:
– Ну і що? Мама б продала, їй важко зараз.
– Важко? – я пішла в кімнату, дістала з шухляди конверт і кинула на стіл. – Ось. Це чеки за мамині ліки за три місяці. Ось перекази їй на картку. Ось квитанція за її комуналку, яку я закрила в лютому. Кому ви тут казки розказуєте?
У кухні стало тихо.
Мама зблідла, але швидко отямилась:
– То ти тепер рахувати мені будеш? За все? Оце дочка.
– Ні, мамо. Це ти по родичах побігла рахувати мої пальта.
Вона ще раз рвонула до шафи і вхопила пакет із речами.
– Я хоч це заберу. Раз ти така.
Я вирвала пакет із її рук і відкрила двері.
– Руки прибрала. І ключі від моєї квартири, які я тобі дала “на всякий випадок”, – сказала я.
Вона завмерла.
– Ти що, виганяєш рідну матір?
– Так. І зараз.
Мама повільно дістала зв’язку з кишені, поклала на тумбу і прошипіла:
– Ще приповзеш.
Я взяла ключі, подивилась їй в очі й сказала:
– Не дочекаєшся. А пальто вже на свекрусі. І їй личить.
