Онук приїхав і побіг з хлопцями на лижах кататися.
А баба Дуня жваво метушилася в будинку: варила борщ, пиріжки пекла, діставала варення та компоти і поглядала в віконце, чи не біжить Гриша.
До обіду онук прийшов, поїв, як підмів, і знову помчав, тепер уже на каток з ковзанами. І знову баба Дуня залишилася одна. Але то була не самотність. Лежала на дивані сорочка онука, книжки його – на столі, сумка кинута біля порога – все не на місці. І живим духом віяло в будинку. Син і дочка звили гніздо в місті і приїжджали рідко – добре, коли раз на рік. Баба Дуня у них гостювала не частіше і зазвичай ввечері поверталася додому. З одного боку, за хату боялася: як не як, а господарство, з іншого …
Друга причина була важливіша: з деяких пір спала баба Дуня тривожно, розмовляла, а то і кричала уві сні. У своїй хаті, в будинку, шуми хоч на весь білий світ. Хто почує! А ось в гостях … Тільки вляжуться і заснуть, як забормоче баба Дуня, в голос заговорить, когось переконує, просить так виразно в нічній тиші, а потім закричить:
– Люди добрі! Врятуйте!!
Звичайно, всі прокидаються – і до баби Дуні. А це сон у неї такий тривожний. Поговорять, заспокоять, валер’янки дадуть і розійдуться. А через годину те ж саме:
– Вибачте Христа ради! Вибачте!!
І знову квартира дибки. Звичайно, всі розуміли, що винна старість і несолодке життя, яке баба Дуня провела. З війною і голодом. Розуміти розуміли, але від цього було не легше.
Приїжджала баба Дуня – і дорослі, вважай, ніч безперервно не спали. Гарного мало. Водили її до лікарів. Ті прописували ліки. Нічого не допомагало. І стала баба Дуня їздити до дітей все рідше і рідше, а потім лише раз на рік: протрясеться дві години на автобусі, запитає про здоров’я і назад. І до неї, до рідної домівки, приїжджали лише у відпустку, літом.
Але ось онучок Гриша, почав їздити частіше: на зимові та літні канікули, на Жовтневі свята та Травневі.
Він взимку і влітку рибалив на річці, гриби збирав, катався на ковзанах та лижах, дружив з місцевими хлопцями, – словом, не нудьгував. Баба Дуня раділа.
І нині з Грішиним приїздом вона про хвороби забула. День летів невидимий, в суєті і турботах. Не встигла озирнутися, а вже синіло за вікном, підступав вечір. Гриша прийшов на ранок.
Загримотіло на ганку, в хату влетів червонощокий, з морозним духом і з порога заявив:
– Завтра на риболовлю! Берш за мостом береться. Дуром!
– Це добре, – схвалила баба Дуня. – Юшкою посмакуємо.
Гриша повечеряв і сів розбирати приладдя: блешні перевіряв, на півбудинку розклавши своє багатство. А баба Дуня влаштувалася на дивані і дивилася на внука, розпитуючи його про те про се. Онук все малим був так малим, а в останні рік-два раптом витягнувся, і баба Дуня насилу впізнавала в цьому довгоногому підлітку з чорним пушком на губі клишоногого Гришу.
– Бабцю, я говорю, і можеш бути впевнена. Буде уха і смажена риба. Фірма віників не в’яже. Врахуй.
– З віниками правда погано, – погодилася баба Дуня. – До тридцяти гривень на базарі.
Гриша розсміявся:
– Я про рибу.
– Про рибу … У мене дядько ловив. Дядько Матвій. Ми на картулі жили. Мене звідти заміж брали. Так там риби …
Гриша сидів на підлозі, серед блешень і лісок, довгі ноги – через всю кімнатку, від ліжка до дивана. Він слухав, а потім дійшов висновку:
– Нічого, і ми завтра наловимо.
За вікном сонце давно зайшло. Довго рожевіло небо. І вже світив місяць половинкою, але так добре, ясно. Вкладалися спати. Баба Дуня сказала:
– Вночі, може, я шуміти буду. Так ти розбуди.
Гриша відмахувався:
– Я, бабцю, нічого не чую. Сплю мертвим сном.
– Ну і слава Богу. А то ось я галасую, дура стара. Нічого вдіяти не можу.
Заснули швидко, і баба Дуня, і внук.
Але серед ночі Гриша прокинувся від крику:
– Допоможіть! Допоможіть, люди добрі!
Спросоння, у темряві він нічого не зрозумів, і страх охопив його.
– Люди добрі! Картки загубила! Картки в синій хусточці зав’язані! Може, хто підняв? – І замовкла.
Гриша зрозумів, де він і що. Це кричала баба Дуня. У темряві, в тиші так ясно чулося важке бабусине дихання. Вона немов сил набиралася. І знову заголосила, поки не в голос:
– Картки … Де картки … У синій хусточці … Люди добрі. Дітлахи … Петя, Саша, Таня … Додому прийду, вони їсти попросять … Хлібець дай, мамо. А мама їхня … – Баба Дуня запнулася, немов приголомшена, і закричала:
– Люди добрі! Не дайте померти! Петя! Саша! Таня! – Імена дітей вона немов виспівувала, тонко і болісно.
Гриша не витримав, встав з ліжка, пройшов в бабусину кімнату.
– Бабцю! Бабцю! – покликав він. – Прокинься …
Вона прокинулася, заворушився:
– Гриша, ти? Розбудила тебе. Пробач, Христа ради.
-Ти, бабцю, не на той бік лягла, на серце.
– На серце, на серце … – слухняно погодилася баба Дуня.
– Не можна на серце. Ти на правий лягай.
– Ляжу, ляжу …
Вона відчувала себе такою винною. Гриша повернувся до себе, ліг в ліжко. Баба Дуня переверталася, зітхала. Не відразу відступало те, що прийшло уві сні. Онук теж не спав, лежав. Про картки він знав. На них давали хліб. Давно, в війну і після. А Петя, за яким горювала бабуся, – це батько.
У рідкій темряві місячного півсвіту темніла шафа етажерка. Почалися думки про ранок, про риболовлю, і вже в напівдрімоті Гриша почув бабусине бурмотіння:
– Зима наступає … Треба жолудями запастися … Дітлахам, дітворі … – бурмотіла баба Дуня. – хліба не вистачає, жолудями обійдемося. Не забирайте, Христа ради … Не забирайте! – закричала вона. – Хоча б мішки віддайте! Мішки! – І ридання обірвали крик.
Гриша схопився з ліжка.
– Бабцю! Бабцю! – крикнув він і світло включив в кухні. – Бабцю, прокинься!
Баба Дуня прокинулася. Гриша нахилився над нею. У світлі електричної лампочки засяяли на бабусиному обличчі сльози.
– Бабцю … – зойкнув Гриша. – Ти справді плачеш? Так адже це все сон.
– Плачу, дура стара. Уві сні, уві сні …
– Але сльози-то навіщо справжні? Адже сон – неправда. Ти ось прокинулася, і все.
– Так це зараз прокинулася. А там…
– А що тобі снилося?
– Снилося? Так недобре. Ніби за жолудями я ходила, на гори. Набрала в два мішка. А лісники на поромі забирають. Начебто не можна. І мішки не віддають.
– А навіщо тобі жолуді?
– Їсти. Ми їх товкли, борошна трохи додавали і чуреки пекли, їли.
– Бабцю, тобі це тільки сниться чи це було насправді? – запитав Гриша.
– Сниться, – відповіла баба Дуня. – Сниться – і було. Не дай, Господи. Не дай … Ну, лягай йди лягай …
Гриша пішов, і міцний сон зморив його, або баба Дуня більше не кричала, але до пізнього ранку він нічого не чув. Вранці пішов на риболовлю і, як обіцяв, зловив п’ять хороших бершів, на юшку і посмажити.
За обідом баба Дуня горювала:
– Не даю тобі спати … Два рази розбудила . Старість.
– Бабцю, в голову не бери, – заспокоював її Гриша. – Висплюся, які мої роки …
Він пообідав і відразу почав збиратися. А коли одягнув лижний костюм, то став ще вищим. І гарний він був, в лижній шапочці, таке миле обличчя, хлоп’яче, смагляве, з рум’янцем. Баба Дуня поруч з ним здавалася зовсім старою: згорбленою, сухе тіло, сива голова тряслася, і в очах вже бачилося щось нетутешнє. Гриша мигцем, але виразно згадав обличчя її в напівтемряві, в сльозах. Спогад різонув по серцю. Він поспішив піти.
На подвір’ї чекали друзі. Поруч розкинувся степ. Трохи віддалік зеленіли посадки сосни. Так добре було їхати там на лижах. Смолистий дух проникав в кров цілющим холодком і, здавалося, підносив над лижнею слухняне тіло. І легко було мчати, немов летіти. За соснами височіли піщані горби – кучугури. Вони йшли горбистою грядою до самої річки. Туди, до високих пагорбів, теж засніжених, тягнуло.
Манило до крутизни, коли наждаковий вітер висікає з очей сльозу, а ти летиш, трохи присівши, вузькими щілинками очей чіпко ловиш попереду кожен горбок і впадинку, щоб зустріти їх, і тіло твоє ціпеніє. І нарешті кулею вилітаєш на гладку скатертину засніженої річки і, розслабившись, видихнувши весь переляк, їдеш спокійно, до середини ріки.
Цієї ночі Гриша не чув криків баби Дуні, хоча вранці по обличчю її зрозумів, що вона неспокійно спала.
– Не будила тебе? Ну і слава Богу…
Пройшов ще день і ще. А потім якось до вечора він ходив на пошту, в місто дзвонити. У розмові мати запитала:
– Спати тобі баба Дуня дає? – І порадила: – Вона лише почне вночі говорити, а ти кричи: «Мовчати!» Вона перестає. Ми пробували.
По дорозі додому почав думати про бабусю. Зараз, з боку, вона здавалася такою слабкою і самотньою. А тут ще ці ночі в сльозах, немов покарання. Про старі роки згадував батько. Але для нього вони пройшли. А для бабусі – ні. І з яким тягарем чекає вона ночі. Всі люди прожили гірке і забули. А у неї воно знову і знову. Але як допомогти?
Звечоріло. Сонце сховалося за прибережними пагорбами.
Рожева облямівка лежала за рікою, а по ній – густий далекий ліс. У селищі було тихо, лише малі діти сміялися, катаючись на санчатах. Про бабусю думати було боляче. Як допомогти їй? Як мати радила? Каже, допомагає. Цілком може бути. Адже це психіка. Наказати, крикнути – і перестане. Гриша неквапливо йшов і йшов, роздумуючи, і в душі його щось теплішало і тануло, щось палило і пекло. Весь вечір за вечерею, а потім за книгою, біля телевізора Гриша не згадував про минуле. Згадував і дивився на бабусю, думав: «Аби не заснути».
За вечерею він пив міцний чай, щоб не зморило. Випив чашку, іншу, готуючи себе до безсонної ночі. І прийшла ніч. Загасили світло. Гриша не ліг, а сів в ліжку, чекаючи свого часу. За вікном світив місяць. Сніг білів. Чорніли сараї. Баба Дуня скоро заснула. Гриша чекав. І коли нарешті з кімнати бабусі долинуло ще невиразне бурмотіння, він піднявся і пішов. Світло в кухні засвітив, встав біля ліжка, відчуваючи, як охоплює його мимовільне тремтіння.
– Загубила … Ні … Нема карток … – бурмотіла баба Дуня ще неголосно. – Картки … Де … Картки …
І сльози, сльози підкочували.
Гриша глибоко зітхнув, щоб крикнути голосніше, і навіть ногу підняв – тупнути. Щоб вже напевно.
– Хлібні … картки … – в тяжкій муці, зі сльозами вимовляла баба Дуня.
Серце хлопчика облилося жалістю і болем. Забувши обдумане, він опустився на коліна перед ліжком і почав переконувати, м’яко, ласкаво:
– Ось ваші картки, бабцю … У синій хусточці, так? Ваші в синій хусточці? Це ваші, ви загубили. А я підняв. Ось бачите, візьміть, – наполегливо повторював він. – Всі цілі, беріть …
Баба Дуня замовкла. Мабуть, там, уві сні, вона все чула і розуміла. Не відразу прийшли слова. Але прийшли:
– Мої, мої … Хустинка моя, синя. Люди скажуть. Мої картки, я загубила. Спаси Христос, добра людина …
По голосу її Гриша зрозумів, що зараз вона заплаче.
– Не треба плакати, – голосно сказав він. – Картки цілі. Навіщо ж плакати? Візьміть хліба і несіть дітворі. Несіть, повечеряйте і лягайте спати, – говорив він, немов наказував. – І спіть спокійно. Спіть.
Баба Дуня замовкла.
Гриша почекав, послухав рівне бабусине дихання, піднявся. Його бив озноб. Якийсь холод проймав до кісток. І не можна було зігрітися. Піч була ще тепла. Він сидів біля печі і плакав. Сльози котилися і котилися. Вони йшли від серця, тому що серце боліло і нило, шкодуючи бабу Дуню і когось ще … Він не спав, але знаходився в дивному забутті, немов в роках далеких, інших, і в житті чужий, і постало перед ним там, в цьому житті, таке гірке, таке лихо і печаль, що він не міг не плакати. І він плакав, витираючи сльози кулаком. Але як тільки баба Дуня заговорила, він забув про все. Ясною стала голова, і зникло з тіла тремтіння. До бабі Дуні він підійшов вчасно.
– Документ є, є документ … ось він … – тремтячим голосом говорила вона. – До чоловіка в госпіталь пробираюсь. А ніч на дворі. Пустіть переночувати.
Гриша ніби побачив темну вулицю і жінку в темряві і відчинив їй назустріч двері.
– Звичайно, пустимо. Проходьте, будь ласка. Проходьте. Не потрібен ваш документ.
– Документ є! – викрикнула баба Дуня.
Гриша зрозумів, що треба брати документ.
– Добре давайте. Так … Ясно. Дуже хороший документ. Правильний. З фотокарткою, з печаткою.
– Правильний … – полегшено зітхнула баба Дуня.
– Все сходиться. Проходьте.
– Мені б на підлозі. Лише до ранку. Перечекати.
– Ніякого підлоги. Ось ліжко. Спіть спокійно. Спіть. Спіть. На бочок і спіть.
Баба Дуня слухняно повернулася на правий бік, поклала під голову долоньку і заснула. Тепер вже до ранку. Гриша посидів над нею, піднявся, загасив в кухні світло.
Кособокий місяць, опускаючись, дивився у вікно. Білів сніг, виблискуючи живими іскрами. Гриша ліг в ліжко, передчуваючи, як завтра розповість бабусі і як вони разом … Але раптом обпекло його ясною думкою: не можна говорити. Він чітко зрозумів – ні слова, ні навіть натяку. Це повинно залишитися і померти в ньому. Потрібно робити і мовчати. Завтрашню ніч і ту, що буде за нею. Потрібно робити і мовчати. І прийде зцілення …
Що ви думаєте про такий вчнок онука Гриші?
