Я поставила літрову банку на стіл так, що скло дзенькнуло об тарілку, і в кімнаті на секунду стало тихо. Ольга Михайлівна навіть не сіла — стояла в коридорі, як перевіряльниця на вокзалі, і знімала рукавички повільно, ніби розмотувала нерви.
— От, — сказала вона й кивнула на банку. — Щоб у тебе гості не сиділи голодні. Бо ти ж… ну, ти сама знаєш.
Вона не договорила, але поглядом договорила все: і моє “не так помите”, і “не так попрасоване”, і те вічне “в тебе руки не з того місця”.
Я зробила вигляд, що не почула. Притисла кришку пальцем, перевірила, чи не підтікає, й усміхнулась так, як усміхаються на фото в паспорт — без зайвих емоцій.
— Дякую, — сказала я. — Дуже вчасно.
Чоловік, Сашко, стояв біля вішалки й дивився в підлогу. Він завжди дивився в підлогу, коли його мама говорила зі мною. Потім так само швидко, як і завжди, він підхопив її сумку.
— Мам, проходь, — пробурмотів. — Всі вже майже…
— Я довго не буду, — перебила вона, навіть не глянувши на нього. — Я тільки привітати.
Я провела їх до кухні, і Ольга Михайлівна одразу ковзнула очима по стільниці, по раковині, по підвіконню — як сканер. Наче шукала, за що зачепитися.
— Підвіконня знову в пилюці, — кинула між іншим. — Я б на твоєму місці…
Я зняла фартух із гачка й повісила рівніше. Рівніше, ніж було. Щоб у неї не було приводу сказати, що “навіть повісити не вміє”.
— Угу, — відповіла я і відкрила холодильник. — Чай будете?
— Не треба мені твого чаю, — вона підняла підборіддя. — Я потім вдома поп’ю. У мене заварка нормальна, не оце… в пакетиках.
Вона кинула погляд на стіл, де вже стояли салати, нарізка, тарілка з канапками, — і сказала так, ніби випадково:
— М’яса мало. Ви що, економите?
Я нічого не відповіла. Взяла банку з борщем і понесла на плиту.
Кришка не хотіла піддаватися — туга, як її характер. Я крутила, а вона стояла на своєму. Мені аж смішно стало: от воно, символічне. Банка, яка прийшла в мій дім командувати.
Я взяла рушник, провернула ще раз — клац. Кришка здалася. Пахнуло буряком і перцем. Нормально пахнуло. Не погано. Просто… не “ідеально”, як вона любить вимовляти це слово.
— Ти хоч підігрій нормально, — долетіло з кімнати. — Бо ти ж як робиш: або холодне, або переварене.
Я перелила борщ у свою каструлю. У свою, ту, що мені мама подарувала. Білу, з синіми квіточками. І раптом відчула, як у мене всередині щось стало на місце — тихо, без грому, як двері в шафі, які нарешті перестали скрипіти.
Сьогодні в мене іменини. У мене вдома. За моїм столом.
І якщо вона прийшла сюди з банкою — то хай ця банка сьогодні й “поговорить”.
Гості почали підтягуватися один за одним: мої батьки — з пакетом фруктів і якимись неймовірно серйозними обличчями, ніби йшли на нараду; сестра — з тортом і блиском в очах; хрещена — з квітами, які пахли так, що кухня одразу стала живою.
— О, іменинниця! — мама обійняла мене міцно, по-нашому, по-домашньому. — Не стій, як гостя у власній хаті.
Я кивнула й поправила пасмо волосся. Ольга Михайлівна сиділа вже на краєчку дивану — рівна, як спиця. Вона говорила з хрещеною, але очима постійно ловила мене: чи не підгоріло, чи не розлила, чи не переплутала.
Сашко повернувся з роботи пізніше, втомлений. Поцілував мене в щоку й шепнув:
— Тримайся.
Це “тримайся” було не підтримкою. Це було попередженням.
Ми сіли за стіл. Я розклала всім прибори, розлила компот, який варила вчора ввечері, і принесла каструлю борщу. Поставила посередині, обережно, але так, щоб усі бачили.
— О, борщик! — радісно сказала сестра. — Я якраз хотіла щось гаряче.
Я взяла ополоник. Відчула, як у кімнаті зробилося уважно.
— Давайте, — сказала я. — Першу тарілку — Ользі Михайлівні.
Вона ніби не чекала. Взяла ложку, постукала по краю тарілки — акуратно, як роблять люди, які люблять порядок навіть у звуках.
— Ну, подивимось, — сказала й зробила ковток.
Вона ж не може мовчки. Вона фізично не може. Їй потрібно або схвалити так, щоб принизити, або принизити так, щоб виглядало як турбота.
Ольга Михайлівна підняла брови.
— Ммм… — протягнула. — Щось він… ріденький.
Я мовчала, розливаючи далі. Мама глянула на мене — швидко, пильно. Батько вже тягнувся за хлібом, але завмер, як завмирають перед сваркою.
— І колір такий… — вона покрутила ложкою, ніби розглядала експонат. — Не червоний. Ти буряка мало дала?
Сашко опустив очі в тарілку. Сестра притисла губи, але в неї в кутиках уже тремтіло щось схоже на сміх.
— М’ясо відчувається? — продовжила Ольга Михайлівна, не чекаючи відповіді. — Чи ти знову економиш? Бо як вода, чесно.
Вона сказала “чесно” так, ніби ставила печатку.
Я поставила ополоник. Повільно витерла руки серветкою. Підвела очі.
— Цікаво, — сказала я тихо. — А ви завжди так критикуєте… свій борщ?
Вона зупинилася посеред руху. Ложка зависла. В кімнаті стало чути, як холодильник тихо клацає.
— Що значить “свій”? — перепитала вона й напружено усміхнулась. — Ти щось плутаєш.
Я кивнула, ніби й справді переплутала. Піднялася з-за столу.
— Зараз, — сказала. — Одну секунду.
На кухні я взяла ту саму банку. Порожню, вимиту — я встигла сполоснути її, поки всі роздягалися. Скло ще було тепле від води. На етикетці — її почерк: “Борщ. О.М.”
Я повернулася у кімнату й поставила банку перед нею. Так близько, що вона мимоволі відсунулась.
— Ось, — сказала я. — Ваша банка. Я просто перелила в каструлю й підігріла. Ви ж мені її принесли… годину тому. Пам’ятаєте?
Ольга Михайлівна моргнула. Потім ще раз. Її щоки спершу стали блідими, а потім, як по команді, налилися густим червоним — не таким, як борщ, а таким, як сором, який хоче вилізти назовні.
Мама прикрила рот рукою. Сестра опустила голову, але плечі в неї затремтіли. Батько кашлянув так різко, що вода в склянці здригнулася.
Сашко нарешті підняв очі. Подивився на банку. Потім на маму. Потім на мене. І вперше за вечір не відвів погляд.
Ольга Михайлівна повільно відсунула тарілку, ніби борщ став небезпечним.
— Я… — сказала вона, але слова не приклеїлись. — Я ж… я хотіла як краще.
— Так, — відповіла я. — Я бачу.
Вона різко підвелася. Стілець скреготнув по підлозі. Взяла сумку так, ніби в сумці було її останнє виправдання.
— Мені треба йти, — кинула вона в простір. — У мене… справи.
— Мамо, може ти… — почав Сашко, але вона вже натягувала пальто прямо на ходу.
В коридорі вона заплуталась у рукаві, смикнула блискавку так, що та заклинила. На секунду зупинилась, розгублено дивлячись на той замок, ніби вперше в житті він їй не підкорився.
Я не допомогла. Не тому, що “принцип”. Просто стояла й дивилась, як вона бореться з блискавкою.
Вона таки вирвала її вниз, смикнула двері, і холодний під’їзд ковтнув її з головою.
Я повернулась на кухню. Взяла ту банку зі столу й поставила в мийку. Вода в крані пішла одразу — тепла.
Я терла скло губкою довше, ніж треба, поки в кімнаті знову заговорили. І тільки коли з-під крана зник останній запах буряка, я вимкнула воду.
У тиші було чути, як у коридорі ще повільно гойдається дверний ланцюжок.
