Крім свого чоловіка мені доводилось годувати ще й його брата Степана.
До нас на Різдво мали приїхати батьки чоловіка. Вони завжди привозили цілі торби з продуктами, закрутками.
Я наготувалась. Запекла курку, думаю, якраз буде, що їм перекусити з дороги. Зібралась з Андрієм до церкви. Приходимо додому, відкриваю холодильник, а там пусто.
На дивані лежить щасливий і ситий Степан.
Сил моїх вже не було! Щодня готую, а зникає все за один раз. Стільки продуктів на нього одного іде, що ми двоє не з’їдаємо.
Свекруха ображається, що ми дорікаємо її сину за шматок хліба. Та все насправді не так.
Степану ще й 18 немає. Він вчиться в коледжі у нас в місті. А свекри живуть у селі. Щоб зекономити гроші на гуртожитку, відправили сина жити до нас. У нас були хороші стосунки і з батьками чоловіка, і з братом. Тому я погодилась. Не бачила у цьому нічого поганого.
Тим паче коли ми купували нашу двокімнатну квартиру, батьки додали нам грошей на перший внесок. Тож ми були їхніми боржниками.
Свекруха запевнила, що зі Степанком ніяких проблем не буде. Він охайний, порядок підтримує, харчами не перебирає.
Можливо, і не перебирає, але я не знала, що він стільки їсть. Він вже і більший і вищий за мого чоловіка, хоч і між ними 7 років різниці.
Буває, я звечора зварю велику каструлю супу, насмажу цілку миску котлет і зварю макаронів. Думаю, ще на завтра буде, прийду після роботи, матимемо чим вечеряти.
Та ввечері я можу застати хіба пусті баняки і миски. Більше нічого. І так кожного дня.
Я намагались розрахувати порції, так щоб і Степан наївся, і нам з чоловіком вистачило. Супи він особливо не їв. Налягав на м’ясо: котлети, ковбаси, сосиски.
Те зо раніше ми з Андрієм їли три дні, тепер не ставало за один. Я так втомилась щодня стояти біля плити, ви й не уявляєте.
Я пробувала чоловіків на кухні залишити, але після них такий армагедон робився, що простіше уже самій приготувати. Я кухню ще три дні потім відмивала, а каструлю нову довелось купувати. Стара згоріла (а вона на хвилиночку, антипригарна була).
Тоді я почала розмову зі Степаном. Спробувала пояснити, що я не шеф-кухар і не наймалась для нього готувати. І що ми не беремо харчі безкошовно. Це дуже дорого. Більша половина бюджету тепер ішла на продукти. І це без перебільшення.
Андрій на це все дивиться і його теж це бісити починає. М сядемо усі за стіл, повечеряємо, розійдемось по кімнатах, а Степан знову до холодильника. Не може він з почуттям голоду засинати.
Зранку холодильник уже наполовину порожній.
Я вже закипала, як чайник. Скільки мені ще це терпіти?
І тут ще й ця ситуація з куркою. Ну от чим мені тепер свекрів пригощати?
Я свекрам не говорила, що мені набридло годувати їхнього сина. Та це сказав Андрій. Вони якось не так зрозуміли ситуацію і подумали, що мені шкода їжі для Степана. Мовляв, Степан їсть, як віл, а я не наймалась йому кухарем. По факту так воно і було, але виховання не дозволяло мені таке говорити.
Вони демонстративно сказали, що привезли цього разу більше продуктів, щоб Степанко не об’їдав нас ненароком. Мені аж образливо стало.
Та щось пояснювати їй було марно. Вона б мене і так не послухала. Ображається на мене. Навіть почала шукати інше житло для сина-підлітка, аби він міг з’їхати від нас.
Та палка завжди з двома кінцями. З одного боку я рада, що ми нарешті залишимось удвох з Андрієм, мені стане набагато простіше. А з іншого, шкода, що ми так розійдемось, по суті будемо у сварці. Степан непоганий хлопець, ми б могли знайти якийсь компроміс, та який я й не знаю..
Зможете щось порадити жінці? Як їй бути?
