У нас з чоловіком є невеликий будиночок за містом. Давно мріяли про дачу, ось вже наші діти виросли, тому ми вирішили купити невелику ділянку. Там я вирощую квіти та овочі, чоловік збудував баню.
Нещодавно зустріла свою сусідку Мирославу, вона живе через дорогу від нашого будинку. Якраз повернулися разом від магазину та й розговорилися.
– Знаєш, подруго, я хотіла на городі посадити цибулю, помідори, огірки. Вже саджанці купила, думала, що восени такий чудовий урожай у нас буде. Але ні, свекруха мені заборонила навіть наближатися до грядок!
Мирослава вже майже місяць з дітками живе зі свекрухою пані Орисею на дачі, чоловік приїжджає щовихідних у гості, аже працює в місті. Дівчина переїхала, бо старенькій треба допомагати, та й літо скоро, діткам буде цікаво на свіжому повітрі відпочити, неподалік є озеро та ліс. Знаю, що її свекруха дуже сувора та має норовливий характер. У неї все розписано: ліворуч має бути грядка, праворуч – сад, ось там має стояти сапа. Немов не дача, а казарма!
Спершу Мирослава не рвалася їхати до пані Орисі, адже няньчилася з дітками. Варто додати, що вона одружилася досить пізно – їй та чоловікові вже було за 30, коли первісток народився. Але коли з’явився син, то свекруха щодня телефонувала до подружжя та дорікала що вони про неї зовсім забули:
– У мене тут роботи багато, а спина болить. Ви чому не приїхали до мене в суботу та не допомогли?
– Мамо, у нас також справ багато. Ще й малюки хворіють! – відповідає чоловік.
– А я що, не можу захворіти? Ледь сапу підіймаю, руки тремтять! А тобі на рідну мати байдуже?
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Ось нещодавно Мирося захотіла посадити декілька кущиків лохини та малини, адже малюки обожнюють ці ягоди. А пані Орися так почала на неї кричати й все викинула геть, мовляв, вона не має тут жодного права щось міняти та господарювати. А зараз проти того, щоб збудувати на подвір’ї майданчик для онуків, хоча є багато вільного місця. Навіть не дає повішати гойдалку на дерево.
– Їм і так вистачає місяця! Який басейн, які гірки? Нехай у саду бавляться! Я не дозволю псувати мій газон! Не для цього я роками тут все доглядала, щоб ти приїхала та все зіпсувала. Не дочекаєшся! – кричала бабуся, що аж сусіди на кінці вулиці чули.
Звісно, що чоловік намагався помирити жінок та знайти вихід з ситуації, але стара мати категорично проти. Мовляв, це її дача за документами і вона тут єдина господиня, а Мирося – ніхто. Жінка втомилася слухати щоразу такі докори та вже думає про те, щоб купити окремо ділянку та збудувати дачу для себе та діток. Права, фінансово це дуже важко, а кредит брати не хоче.
Добре, що у мене хороша свекруха. Щоразу приїжджає до нас на дачу та всіляко допомагає з господарством. Не знаю, що б я без неї робила. Але Миросю шкода. Знаю, що вона не заслужила такого ставлення від пані Орисі.
Що б ви зробили на місці Мирослави?
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
Ніжний і пишний кекс: З’їли все до останньої крихти
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
– Це хто в тебе, Галино Іванівно, пакети тягає? Нова доглядальниця? – Це моя онука. – Онука? Та не сміши. Твого сина ти двадцять років людям “вигнала”. Тепер і онука знайшлася?
25 фотографій, які обдурять ваші очі
