У моїй родині мене ніхто не любить. Часто почуваюся зайвою. Не згадаю, коли до мене на шкільні свята приходили батьки, хвалили за хороші оцінки та навіть обнімали.
Під час сварки обов’язково поллють мене брудом, немов це я винна у всіх бідах. А про підтримку я взагалі мовчу. Все самотужки – навчання, робота, квартира. Я сподівалася, що народження моєї донечки Мирослави змінить ситуацію. Однак, мама часто відмовлялася допомагати, мовляв, ніхто не просив онуку народжувати. Хоча завжди мене критикує, що я погана мати і не вмію виховувати Миросю.
Ми живемо в одному місті, буквально 10 хвилин пішки йти. Та жодного разу ні мама, ні сестра не прийшли до мене у гості. Навіть у кулінарії я не можу їм догодити. Щоразу чую, що я не вмію готувати, всі страви у мене не смачні і так далі. Хоча чоловік та подруги обожнюють мої фірмові котлетки та яблучний пиріг.
Спершу я намагалася з ними помиритися, знайти спільну мову – марно. Добре, що поруч був коханий чоловік, яки постійно мене підбадьорював та заспокоював. Він допоміг мені змінити ставлення до мами. Одного дня вирішила, що не буду з ними спілкуватися, якщо вони цього не хочуть та я їм неприємна. Все-таки у мене є подруги, родина, яка мене любить та цінує.
Немов дихати стало легше. І тут я зрозуміла, що була залежна від думки сестри та матері. Ще з самого дитинства я намагалася стати найкращою, щоб почути від них якесь добре слово. Постійно ідеалізувала нашу сімю. А зараз стало байдуже. Ну і що, що це моя мама? У нас не нічого спільного, крім ДНК. Жодних інтересів, смаків та навіть спогадів – нічогісінько! Який тоді сенс мені старатися, якщо вони тільки відштовхують від себе? Ну і нехай далі живуть своїм життям, а я без них обійдуся.
Просто втомилася першою все робити. Не пригадаю, коли сестра востаннє до мене телефонувала та запитувала, як справи. Не згадаю, чи мама була рада моєму візиту до неї у гості. Вони до мене дзвонили раз у місяць і постійно скаржилися на роботу чи здоров’я. Ще й не забувають мені дорікнути. Ну або третій варіант – грошей позичити.
Але вони не прийшли до мене на виписку з пологового будинку. Не цікавилися, як самопочуття малюка чи моє здоров’я. Не уявляю, що б я робила без свого чоловіка. Бачу, яка у нього чудова родина та хороші стосунки. Буває, що інколи заздрю йому.
Останній раз я розмовляла з мамою рівно 5 місяців тому. Здається, що вони навіть забули про моє існування. Але не я хочу напрошуватися. Якщо їм добре без мене – то нехай так і живуть далі. А у мене є своя родина.
Ви підтримуєте дівчину? Що б ви зробили на її місці з такими родичами?
