У моїй родині мене ніхто не любить. Часто почуваюся зайвою. Не згадаю, коли до мене на шкільні свята приходили батьки, хвалили за хороші оцінки та навіть обнімали.
Під час сварки обов’язково поллють мене брудом, немов це я винна у всіх бідах. А про підтримку я взагалі мовчу. Все самотужки – навчання, робота, квартира. Я сподівалася, що народження моєї донечки Мирослави змінить ситуацію. Однак, мама часто відмовлялася допомагати, мовляв, ніхто не просив онуку народжувати. Хоча завжди мене критикує, що я погана мати і не вмію виховувати Миросю.
Ми живемо в одному місті, буквально 10 хвилин пішки йти. Та жодного разу ні мама, ні сестра не прийшли до мене у гості. Навіть у кулінарії я не можу їм догодити. Щоразу чую, що я не вмію готувати, всі страви у мене не смачні і так далі. Хоча чоловік та подруги обожнюють мої фірмові котлетки та яблучний пиріг.
Спершу я намагалася з ними помиритися, знайти спільну мову – марно. Добре, що поруч був коханий чоловік, яки постійно мене підбадьорював та заспокоював. Він допоміг мені змінити ставлення до мами. Одного дня вирішила, що не буду з ними спілкуватися, якщо вони цього не хочуть та я їм неприємна. Все-таки у мене є подруги, родина, яка мене любить та цінує.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Немов дихати стало легше. І тут я зрозуміла, що була залежна від думки сестри та матері. Ще з самого дитинства я намагалася стати найкращою, щоб почути від них якесь добре слово. Постійно ідеалізувала нашу сімю. А зараз стало байдуже. Ну і що, що це моя мама? У нас не нічого спільного, крім ДНК. Жодних інтересів, смаків та навіть спогадів – нічогісінько! Який тоді сенс мені старатися, якщо вони тільки відштовхують від себе? Ну і нехай далі живуть своїм життям, а я без них обійдуся.
Просто втомилася першою все робити. Не пригадаю, коли сестра востаннє до мене телефонувала та запитувала, як справи. Не згадаю, чи мама була рада моєму візиту до неї у гості. Вони до мене дзвонили раз у місяць і постійно скаржилися на роботу чи здоров’я. Ще й не забувають мені дорікнути. Ну або третій варіант – грошей позичити.
Але вони не прийшли до мене на виписку з пологового будинку. Не цікавилися, як самопочуття малюка чи моє здоров’я. Не уявляю, що б я робила без свого чоловіка. Бачу, яка у нього чудова родина та хороші стосунки. Буває, що інколи заздрю йому.
Останній раз я розмовляла з мамою рівно 5 місяців тому. Здається, що вони навіть забули про моє існування. Але не я хочу напрошуватися. Якщо їм добре без мене – то нехай так і живуть далі. А у мене є своя родина.
Ви підтримуєте дівчину? Що б ви зробили на її місці з такими родичами?
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
Ніжний і пишний кекс: З’їли все до останньої крихти
25 фотографій, які обдурять ваші очі
Застосування йоду при вирощуванні томатів, огірків, полуниці та інших культур на вашій грядці
– Це хто в тебе, Галино Іванівно, пакети тягає? Нова доглядальниця? – Це моя онука. – Онука? Та не сміши. Твого сина ти двадцять років людям “вигнала”. Тепер і онука знайшлася?
