Світлана вискочила з кафе так швидко, що навіть ложка в її чашці ще дзенькала.
– Мені терміново треба, я наберу, – кинула вона вже на ходу, і двері за нею зачинилися.
Я лишилась навпроти чужого чоловіка, якого бачила хвилин сорок. Переді мною тануло фісташкове морозиво, по склянці повзла мокра смужка, а я сиділа і думала тільки про одне: от зараз він теж чемно посидить ще хвилину і скаже, що йому теж пора.
Світлана влаштувала це як "просто посидимо". Я взагалі не хотіла йти. Після лікування мене й до магазину витягнути було проблемою, не те що в кафе. Я і так останні місяці ходила у перуці, дивилась під ноги і робила вигляд, що мене не дратує, коли люди занадто довго затримують погляд.
А він сидів, крутив ложку в руках і сказав:
– Вона завжди так. Зводить людей і тікає.
Я не одразу зрозуміла, жарт це чи ні.
– Тобто ти знав? – спитала я.
Він знизав плечима.
– Ну… приблизно. Вона сказала, що її подрузі зараз важко і треба витягти її з дому. Я подумав, просто посидимо. Без цирку.
Мене це чомусь зачепило сильніше, ніж якби він прямо сказав "це було побачення". Бо виходило, що мене сюди привели як людину, яку треба "провітрити". Як дитину, якій організували аніматора.
Я відсунула креманку.
– Ясно.
Він, мабуть, відчув, бо вже без усмішки сказав:
– Слухай, якщо хочеш, я зараз піду. Без образ.
І от тут було найгірше. Бо формально він нічого не зробив. Навпаки – нормально сказав. А я вже сиджу з цією образою в горлі, ніби мене пошкодували не там і не так.
Я сказала:
– Та вже сидимо.
Він помовчав, потім кивнув на морозиво.
– Ти його навіть не їси.
– Танe.
– Воно для цього і зроблене.
Я ледь не розсміялась, сама на себе зла. Потім він почав розповідати щось про мотоцикл, про те, як у нього одного разу на трасі відірвало дзеркало, і як він їхав додому з одним боком світу. Говорив без натиску, не вилазив у душу, не питав, що зі мною, чому я така тиха, чого в мене обличчя, ніби я три ночі не спала.
Це, мабуть, і спрацювало.
Коли ми вийшли, було ще тепло, але вже тягло вечірньою вогкістю. Біля входу хтось курив, запах липнув до одягу. Він запропонував провести мене, я не відмовилась. Йшли повільно, він щось говорив про свого друга, який перед стрибком з парашутом передумав. Я слухала впіввуха, але поряд з ним було якось… не тісно. Без цього звичного напруження, коли людина зараз або пожаліє, або почне підбадьорювати.
На другий день він приїхав на мотоциклі.
Я не знаю, навіщо погодилась. Напевно, тому що останнім часом усе моє життя зводилося до "обережно", "не перенапружуйся", "подивимось по аналізах". А тут шолом, холодний пластик під пальцями, вітер в рукави і хоч щось схоже на нормальне "зараз".
Проблема вилізла вже після. Я знімала шолом і разом із ним трохи з'їхала перука. Не повністю, але достатньо, щоб помітити. Я руками смикнула, аж заплуталась у ремінці.
Він побачив.
Подивився секунду, може дві. Я вже чекала того самого виразу – різкого співчуття, незручності, оцього "ой, вибач, я не знав". Мені від нього завжди ставало гірше, ніж від прямого витріщання.
А він спитав:
– Тобі в ній зручно взагалі?
Я сказала:
– Ні.
– То навіщо ти її носиш?
І мене так це розізлило, що аж жар пішов. Бо яке "навіщо"? Бо мені не хочеться, щоб на мене дивились. Бо я не хочу кожному пояснювати. Бо мені і так досить.
Я зняла перуку зовсім і сказала:
– Щоб не лякати людей.
Він на це тільки фиркнув:
– Люди й так знайдуть, чого злякатись.
Наче проста фраза. А мене пробило. Не на сльози навіть, а на якесь дурне полегшення, від якого ще більше соромно.
Увечері я подзвонила Світлані. Хотіла просто спитати, навіщо вона мене взагалі в це втягнула.
Вона відповіла відразу, весела, ніби нічого.
– Ну як ви? Посиділи?
– Ти спеціально пішла? – спитала я.
Пауза.
– Ганно, ну а як інакше? Якби я сиділа поруч, ви б і двох слів нормально не сказали.
– Я тебе не просила мене комусь підкидати.
– Не підкидати, а витягнути. Ти місяцями сидиш удома.
– І що?
– І те. Я на тебе дивитися не могла. Ти або мовчиш, або робиш вигляд, що все нормально. Хотіла як краще.
Оце "як краще" я ненавиджу. Ним завжди прикриваються, коли вже залізли без дозволу.
Я сказала:
– А йому ти що сказала?
– Правду. Що ти хороша дівчина, просто зараз тобі важко.
– Тобто ти мене жаліти носиш по людях?
– Та не перекручуй.
Я мовчала. В трубці було чути, як у неї десь клацають дверцята шафи.
Потім вона видала те, після чого мене остаточно перекосило:
– Ну слухай, він теж не подарунок. Я ж не якогось ідеального принца тобі шукала. Просто подумала, вам буде про що помовчати.
Я спочатку навіть не знайшла, що сказати.
– В сенсі "теж"?
– Та в прямому. У нього свої заморочки. У тебе свої. Зате без рожевих соплів.
Ніби людей можна так складати попарно: цей поламаний, цей теж не дуже, має спрацювати.
Я поклала слухавку не попрощавшись.
Потім він ще приїжджав. Ми бачилися майже щодня. З ним було добре, поки я не згадувала, з чого все почалося. А не згадувати не виходило.
Десь через місяць, коли вже випав перший мокрий сніг, ми сиділи в машині біля мого дому, і я все ж спитала:
– Тобі Світлана що саме про мене сказала?
Він не відповів одразу. Стер пальцем запітніле скло біля бокового вікна.
– Що ти після важкого лікування. Що тебе треба витягти кудись, бо ти здуваєшся вдома.
– Здуваюсь?
– Не дослівно.
– Але сенс такий.
Він видихнув.
– Приблизно.
Мені стало так гидко, ніби я знову сиджу в тому кафе і не розумію, чого мене сюди привели.
– І ти погодився.
– Так.
– Чому?
– Бо я тебе бачив раніше.
– Де?
– В клініці. Я маму возив. Ти сиділа в коридорі біля вікна в цій своїй… – він замовк, – коротше, в перуці. Світлана показала фото, і я тебе впізнав.
Мене аж пересмикнуло.
– Серйозно?
– А що такого?
Я повернулась до нього.
– Те, що я не знала, що мене вже десь роздивились, обговорили і вирішили "витягнути".
Він теж завівся:
– Та ніхто тебе не колекціонував. Я просто запам'ятав.
– Чудово.
– Слухай, а як треба було? Не підходити? Зробити вигляд, що тебе не існує, бо раптом це образить?
Я вже відкривала двері.
Він сказав, уже жорсткіше:
– Ти зараз злишся не на те.
Може, і не на те. Але в той момент мені було байдуже.
Я вийшла, грюкнула дверима сильніше, ніж хотіла. Сніг під кросівками був мокрий, сірий, одразу налип на підошву. Дома в коридорі я стягнула шапку, кинула її на тумбу і побачила на дзеркалі повідомлення від Світлани.
"Ну що, досі будеш казати, що я лізу не в своє?"
