Я стояла на кухні з каструлею супу в руках, коли син сказав у слухавку:
– Мамо, не приходь сьогодні. І взагалі поки не треба без дзвінка.
Я спочатку навіть не зрозуміла. У мене в іншій руці був пакет із підгузками, вони шурхотіли, а суп уже припікав долоню через рушник.
– У сенсі "не треба"? Я вже біля під'їзду.
На тому кінці була пауза. Потім тихіше:
– Вероніка не хоче, щоб ти приходила щодня.
Щодня. Наче я на роботу до них влаштувалася.
Ще місяць тому він сам подзвонив: "Мамо, заїдь, будь ласка, у неї температура, дитина не спить". Я приїхала, стояла пів ночі з малою на руках, бо в них уже сил не було. А тепер, виходить, я заважаю.
Почалося все, якщо чесно, ще на знайомстві. Син привів її раптово, без попередження. Я металася по квартирі, тісто липло до рук, у духовці пиріг, на столі ще недорізаний сир. Відкриваю двері – стоїть дівчина, висока, акуратна, не з тих, що очі в підлогу. Усміхнулася, руку подала, одразу на "ви". Нормальна, приємна.
За столом говорила спокійно, без цього солодкого "ой, як у вас затишно". Робота, плани, квартира в іпотеку, якісь курси. Я навіть подумала: ну й добре, синові з нею не нудно буде.
Потім я сказала, що треба б і з її батьками познайомитися. І тут вона просто відповіла:
– Не вийде. Я з інтернату.
Я, дурна, одразу полізла зі своїм:
– Ой, бідна дитина…
І ще гірше:
– Якщо хочеш, можеш мене мамою називати.
Навіть зараз соромно це згадувати. Вона тоді подивилася на мене так, ніби я залізла в її сумку без дозволу. Нічого грубого не сказала, просто відвела очі й взяла склянку. Син тоді теж напружився.
Але я ж не зі зла. Мені реально стало її шкода.
Після весілля я старалася не лізти. Ну як не лізти… по-своєму. То борщу передам, то штори допоможу вибрати, то запитаю, чи потрібен лікар хороший. Вона майже завжди відповідала рівно, але так, щоб було зрозуміло: далі не треба.
– Ми самі.
– Я вже розібралася.
– Не хвилюйтеся, будь ласка.
Оце її "будь ласка" мене щоразу різало. Сказано ввічливо, а відчувається як двері перед носом.
Коли вона завагітніла, я зраділа більше, ніж, мабуть, треба було. Почала носити їжу, шукати педіатрів, казати, що після пологів перший місяць найважчий. Вона кивала, а потім робила по-своєму. Ну, думаю, молода, уперта, потім зрозуміє.
Не зрозуміла.
Після пологів я приходила часто. Так, часто. Бо дивитися було важко: син сонний, вона бліда, дитина кричить, у раковині пляшечки. Я могла помити посуд, приготувати щось, пройтися з коляскою. Мені здавалося, я рятую.
Один раз приходжу, а в них тихо. Дитина тільки заснула. Я шепотом на кухні питаю:
– Тобі кашу зварити? Чи суп підігріти?
Вона стоїть біля столу в розтягнутій футболці, волосся зібране абияк, видно, що не спала. І каже:
– Мені не потрібна друга мама в домі.
Не голосно. Спокійно.
Я навіть не одразу відповіла. Просто поставила пакет на підлогу. Там ще баночки з пюре стукнулися одна об одну.
– Я взагалі-то допомогти прийшла.
– Я знаю, – каже. – Але ви не питаєте, чи мені потрібна ця допомога. Ви просто заходите й починаєте все робити так, ніби я не справляюся.
Мене тоді ніби підштовхнуло.
– А ти справляєшся? У тебе дитина на руках, ти сама зелена стоїш.
Сказала – і сама почула, як це прозвучало. Погано. По-хамськи. Але назад вже не забереш.
Вона спочатку мовчала. Потім каже:
– От бачите.
І все. Без крику, без істерики. Від цього ще гірше.
Я пішла, але ввечері все одно не витримала, подзвонила синові. Хотіла, щоб він хоч пояснив їй, що я не ворог. А він, видно, вже був злий.
– Мамо, заспокойся вже. Вероніка тебе боїться.
Я аж сіла.
– Чого це вона мене боїться?
– Того, що ти заходиш і одразу починаєш: "дай дитину", "ти не так годуєш", "давай я зроблю". Ти думаєш, це турбота. А їй це як перевірка.
Я хотіла сказати, що він невдячний. Що коли їм було треба, ніхто не питав, зручно мені чи ні. Що я їхню дитину на руках носила, поки вони спали. Що суп сама себе не зварив. Але він ще додав:
– І не треба оцього "вона ж без мами, я їй як мама". Їй не треба ще одна мама. Їй треба, щоб у неї була своя сім'я.
От після цього мене вже реально прорвало. Я щось говорила про невдячність, про те, що зараз усі такі самостійні, поки не припечуть. Він мовчав, потім сказав:
– Я передзвоню.
І поклав слухавку.
Суп я тоді все ж занесла. Не піднялася. Віддала консьєржці, попросила передати в 42-гу.
На контейнері зверху маркером було написано: "курячий, не гострий".
Навіть не знаю, передала вона чи ні.
