– Тату, познайомтеся, це моя майбутня дружина, і твоя невістка, Варвара! – сяяв від щастя Борис.
– Хто?! – з подивом запитав професор, доктор наук Роман Сергійович. – Якщо це жарт, то не дуже смішний!
Чоловік з гидливістю розглядав нігті на грубих пальцях «невістки». У нього складалося враження, що ця дівчина не знала, що таке вода і мило. Інакше як пояснити бруд під нігтями.
“Боже мій! Як добре, що моя Лариса не дожила до такого сорому! Адже ми намагалися прищепити цього телепневі кращі манери» – промайнуло в голові.
– Це не жарт! – з викликом сказав Боря. – Варвара зупиниться у нас, а через три місяці ми одружимося. Якщо ти не хочеш брати участь в одруженні сина, то обійдуся без тебе!
– Доброго дня! – посміхнулася Варвара, і пройшла на кухню. – Це пиріжки, варення малинове, гриби сушені …, – дівчина перераховувала продукти, які діставала з неабияк пошарпаної торби.
Роман Сергійович схопився за серце, побачивши, як Варвара зіпсувала білосніжну скатертину ручної вишивки варенням, яке потекло.
– Борисе! Схаменися! Якщо ти це робиш мені на зло, то не варто … Це занадто жорстоко! З якого села ти приволік цю невігласку? Я не дозволю їй жити у своєму будинку! – в розпачі кричав професор.
– Я люблю Варвару. І моя дружина по праву може проживати на моїй житловій площі! – глузливо посміхнувся хлопець.
Роман Сергійович зрозумів, що син просто знущається з нього. Він не сперечався далі, а мовчки пройшов до своєї кімнати.
З недавніх пір відносини з сином дуже змінилися. Після смерті матері, Борис став некерований. Хлопець кинув інститут, хамив батькові, і вів розгульне безтурботне життя.
Роман Филимонович сподівався, що син зміниться. Стане як раніше, розважливим і добрим. Але з кожним днем, Борис віддалявся від нього. Ось і сьогодні, припер в їх будинок цю селянку. Адже розумів, що батько ніколи не схвалить його вибір, тому і приволік не зрозуміло кого …
Незабаром Борис з Варварою розписалися. Роман Сергійович відмовився бути присутнім на весіллі, не хотів приймати неугодну невістку. Його брала злість за те, що місце Лариси, чудової господині будинку, дружини і матері, зайняла ця неосвічена дівчина, яка і двох слів зв’язати не вміла.
Варвара ніби не помічала поганого ставлення свекра до своєї персони, і намагалася в усьому йому догодити, але робила тільки гірше. Чоловік не бачив в ній жодної хорошої риси, тільки через те, що дівчина була неосвічена, і з поганими манерами …
Борис, награвшись в зразкового чоловіка, знову почав пити і гуляти. Батько часто чув сварки молодих, і тільки радів цьому, сподіваючись, що Варвара поїде назавжди з його будинку.
– Роман Сергійович! – забігла якось невістка в сльозах. – Борис хоче розлучення, мало того, він виганяє мене на вулицю, а я чекаю дитину!
– По-перше, чому ж на вулицю? Ти ж не бездомна … Їдь туди, звідки приїхала. А то, що ти вагітна, не дає тобі права жити тут після розлучення. Пробач, але я не буду втручатися у ваші стосунки, – сказав чоловік, радіючи в душі, що нарешті позбувся від настирливої невістки.
Варя заплакала в розпачі, і пішла збирати речі. Вона не розуміла, чому свекор зненавидів її з першого погляду, чому Борис, пограв з нею як з собачкою, і викинув на вулицю. Ну і що, що вона з села? Адже у неї теж є душа і почуття …
***
Минуло вісім років … Роман Сергійович жив в будинку для літніх людей. Літній чоловік постарів за останні роки. Природно, цим відразу ж скористався Борис, швидко прилаштував батька, щоб позбавити себе від зайвих клопотів.
Старий змирився зі своєю долею, розуміючи, що іншого виходу немає. За своє довге життя, він зумів тисячам людей прищепити такі якості, як любов, повага і турбота. Йому досі приходять листи подяки від колишніх учнів … А ось рідного сина, виховати людиною не зміг …
– Роман, до тебе гості приїхали, – сказав сусід по кімнаті, повернувшись з прогулянки.
– Хто? Борис? – вирвалося у старого, хоча в душі розумів, що це неможливо. Син ніколи не приїде до нього, вже сильно ненавидів він батька …
– Не знаю. Мені чергова крикнула, щоб я покликав тебе. Чого ж ти сидиш? Біжи швидше! – посміхнувся сусід.
Роман взяв палицю, і не поспішаючи вийшов з маленької, задушливої кімнатки. Спускаючись сходами, він здалеку побачив її, і одразу впізнав, хоча і пройшло багато часу з їх останньої зустрічі.
– Привіт, Варваро! – промовив чомусь тихо, опустивши голову. Напевно досі відчував свою провину перед тією дівчиною, щирою і простою, за яку не хотів заступитися тоді, вісім років тому …
– Роман Сергійович?! – здивувалася рожевощока жінка. – Ви так змінилися … Хворієте?
– Є трохи …, – сумно посміхнувся він. – Ти як тут? Звідки дізналася, де я?
– Борис розповів. Ви ж знаєте, він не хоче спілкуватися з сином. А хлопчик постійно проситься, то до тата, то до дідуся … Ваня ж не винен, що ви не визнаєте його. Дитині не вистачає спілкування з рідними. Адже ми одні з них залишилися …, – сказала жінка тремтячим голосом. – Вибачте, напевно я даремно все це затіяла.
– Стривай! – попросив старий. – Який він уже, Ваня? Пам’ятаю, останній раз ти прислала фото, де йому всього три рочки було.
– Він тут, біля входу. Покликати? – нерішуче запитала Варя.
– Звичайно, доню, клич! – зрадів Роман Сергійович.
У хол увійшов руденький хлопчик, повна, зменшена копія Бориса. Іванко невпевнено підійшов до діда, якого ніколи не бачив.
– Привіт, синку! Який же ти вже великий …, – розплакався старий, обіймаючи онука.
Вони довго розмовляли, гуляючи осінніми алеями парку, який прилягав до території будинку для людей похилого віку. Варвара розповідала про своє нелегке життя, про те, як рано померла її мати, і молодій жінці довелося одній піднімати на ноги сина і господарство.
– Пробач, Варваро! Я дуже винен перед тобою. Хоч і вважав себе все життя розумною, освіченою людиною, але тільки недавно зрозумів, що людей потрібно цінувати не за розум і виховання, а за щирість і душевність, – промовив старий.
– Романе Сергійовичу! У нас до вас пропозицію, – посміхнулася Варя, нервуючи і запинаючись. – Поїхали до нас! Ви самотні, і ми з сином одні … А так хочеться, щоб поруч була рідна людина.
– Діду, поїхали! Будемо на риболовлю разом ходити, в ліс по гриби … У нас дуже красиво в селі, і місця в будинку багато! – попросив Ваня, її відпускаючи руку дідуся.
– Поїхали! – посміхнувся Роман Сергійович. – Я багато чого упустив у вихованні сина, сподіваюся, що зможу дати тобі те, чого не дав свого часу Борису. Тим більше, я ніколи не був в селі. Сподіваюся, мені сподобається!
– Звичайно, сподобається! – засміявся Іванко.
Як ви вважаєте, Варвара прийняла правильне рішення?
