Тринадцятирічна Ангеліна недавно стала сиротою. Ніхто з рідні не захотів забрати її до себе. Всі вони співчували її горю, приносили шоколад, але не пропонували переїхати. Навіть мамина улюблена сестра, повідомивши, що ледве справляється зі своїми двома, а третю – не зможе прийняти. Тітка Ніна, яка була матері двоюрідною сестрою і часто гостювала у них, також не допомогла сироті. Навіть виправдовуватися і придумувати причину не стала. Був ще у тата брат, але жив він десь дуже далеко і поки що не був поінформований про смерть брата.
Так Ангеліна потрапила в притулок. Поселили її в кімнаті на чотири людини: дві дівчинки виявилися ровесницями, ще одна на пару років старша. Вона, за словами ровесниць, незабаром мала переїжджати. Дівчата стали для Ангеліни екскурсоводами і швидко показали, що і як в притулку. Нові подруги не розпитували, як вона тут опинилася і що сталося з батьками. Так Ангеліна і не змогла б толком нічого розповісти, надто боляче і важко було на душі.
Трохи пізніше прийшла вихователька Марія Іллівна і запросила обідати. За часом обід закінчився, але Ангеліна в цей день ще нічого не їла.
Протягом місяця Ангеліна звикла жити в притулку. У певному сенсі їй тут було непогано. Дівчатка зрідка самі ходили гуляти в місто. Ангеліна почала краще спати, менше плакала. Але одного разу старші дівчата почали насміхатися:
– Звичайно, тебе здали, адже ти таке чудовисько!
– Неправда! – закричала Ангеліна, – мама і тато загинули в автокатастрофі.
– Та вони просто здали тебе, щоб не дивитися на твою фізіономію! – не переставали кривдниці.
– Їх уже немає! – кричала в сльозах Ангеліна. Дівчинка так розплакалася, що перестала чути, що відбувається навколо. Коли вона відкрила очі, то зрозуміла, що знаходиться на своєму ліжку. Побачила медсестру і подружок.
– Як ти? Щось болить? – поцікавилася жінка.
– Крутиться все, – прошепотіла Ангеліна.
– Таке буває після падіння. Ти свідомість втратила, впала, ось і забилася. – ласкаво відповіла медсестра. – Лежи, тобі потрібно відпочивати.
Увечері до Ангеліни прийшли старші дівчатка і почали просити вибачення:
– Не підозрювали, що так скривдимо тебе. Планували лише пожартувати. Не знали, що у тебе правда таке горе.
– Ясно. – сказала Ангеліна.
– Тебе як звуть?
– Ангеліна.
– Ми не спеціально. Пробач.
– Добре, пробачаю.
Через пару днів Ангеліна одужала і пішла в бібліотеку. Там до неї підійшла одна з старших дівчаток, що так невдало пожартували і сказала:
– У нас для тебе є подарунок.
– Що ж це таке? – поцікавилася Ангеліна.
– Ми заглянули у твою особисту справу і дізналися про рідного дядька. Відправили лист і отримали відповідь: він нічого не знав, але скоро приїде до тебе.
Ангеліна розгубилася:
– Невже дядько приїде мене забрати?
– Приїде!
І Ангеліна жила очікуванням. Якось вихователька зайшла і сказала, що до неї приїхали.
– Хто? – з надією в голосі запитала Ангеліна.
– Іди, сама подивися.
Ангеліна одразу ж впізнала свого дядька. Кинулася до нього назустріч. Він щасливо обійняв племінницю, потім уважно на неї подивився і сказав: «Як же ти виросла! Збирай речі, поїдемо до мене!»
Ангеліна не пам’ятала нічого від радості, все зібрала, попрощалася і побігла до дядька. Проте по дорозі зупинилася і попрямувала до колишніх кривдниць, щоб подякувати і попрощатися.
Як вам такий щасливий фінал цієї історії?
