Тоді я вперше випила заспокійливе, а чоловік промовив «Боже, допоможи» — і записався на прийом до психолога

Щоранку моя бабуся змушувала мене бігати на шкільному стадіоні. Сумна, маленька дівчинка одягала свої тісні кросівки і беззаперечно слухала бабусю. Вона — ветеран війни, мала стільки сил, що під час бігу встигала викрикувати мені: «Біжи, кажу тобі». Це найстаріший спогад з мого дитинства.

У мене також був дідусь, він працював шофером і навіть декілька разів катав мене з моїми друзями на свому автобусі. 

Ще була моя матуся. Як тільки вона їхала у відрядження, я проводила весь день у її кімнаті, відкривала шафу з її одягом та все приміряла на собі. 

А тата у мене не було. Але даний факт мене зовсім не засмучував. Я була одна в сім’ї і даний факт мене дуже засмучував, завжди хотіла мати рідного брата або ж сестру. Мій майбутній чоловік теж був один. Тому ми спочатку народили синочка, а через п’ять років — донечку. Ось і розпочалося найвеселіше.

— Чому вона знову верещить на всю квартиру? Зробіть так, що ця навіжена заснула!

І це мій ніжний інтелігентний хлопчик.

Однак, наявність молодшої сестри давало й свої переваги. Наприклад, ввечері, коли ми з коляскою підходили до дитячого садочка, там розгорталися цілі баталії. Всі діти стояли в одному рядку, а син наш командував: «Значить так, ти зі мною сьогодні бавилася, тому я дозволяю подивитися на мою сестру. А ти без дозволу випив мій компот, тобі не дозволяю». І Петро слізно розвертався і біг геть.

Ми старалися прочитати багато спеціальних книжок: про те, як боротися з дитячими ревнощами, що з цього випливає та як працювати з дітьми. Ми все старалися робити правильно, і навіть протягом якогось часу було затишшя. Все це тривало приблизно два роки — поки наша красуня не почала навмисне розмальовувати зошити, книжки, залазити на полиці та жбурляти звідтам все, що «неправильно» лежало. Тоді я вперше випила заспокійливе, а чоловік промовив «Боже допоможи» — і записався на прийом до психолога.

Через три коробки заспокійливого, сімсот тридцять один день, тисячу двісті хвилин, проведених в розмовах за кавою з подругами, у яких теж були брати та сестри, незліченна кількість прочитаних коментарів в дитячо-психологічних спільнотах — я трохи заспокоїлася.

Коли ж тепер я бачу чужі фото, де, наприклад старший брат допомагає молодшому застебнути коньки, я захоплююся не самим дітками, а батьками, які встигли зафіксувати на телефон цей короткочасний момент. Тому що згодом ці ковзани стануть предметом сварки, або ще гірше — знаряддям для бійки.

І коли моя мама телефонує мені і говорить: «Я купила внуку бінокль, а що подарувати внучці?» — я, не довго думаючи, відповідаю: «Бінокль». На моє запитання: «Навіщо маленькій дівчинці бінокль?» — «Ти не зрозумієш». Ви не повірите, але мама не послухала мене і купила ляльку. І що? «Навіщо дев’ятирічному хлопчикові лялька?» — поцікавилася продавщиця. «Потім!» — огризнулася я.

Тепер я прекрасно знаю, що немає однакових цукерок, одна з них завжди більша або менша. А якщо пом’ялася жуйка в пачці, то другу треба пом’яти ідентично, перш ніж дати їх дітям.

Ще я знаю, що мої діти починають дружити, коли затіяли який переворот, який в кінцевому результаті завершиться сльозами та образами. 

А сьогодні вранці крізь сон чую голос з кухні:

— Підійди до мене. Добрий ранок. Ти напевно зголодніла. Ось твоя тарілка, зачекай трішки, я тобі пластівців насиплю. Почекай, молоко я сам тобі наллю. Смачного.

— А можеш мене поцілувати ще в праву щічку. Я тебе дуже сильно люблю. Ідіот, ти навіщо мені дав зелену чашку. Я хотіла салатову!

І ось я собі думаю: а може їх вчорашня битва по цілій квартирі подушками, яка закінчилася криками, сльозами та образами, а також незліченною кількістю синців… стане для них найщасливішим спогадом дитинства? Може все так і повинно відбуватися?

А ми просто не можемо цього ніяк зрозуміти, тому що росли одні…

А у вам сподобалася історія?

Content Protection by DMCA.com
Загрузка ...

Сообщить об опечатке

Текст, который будет отправлен нашим редакторам: