Щоранку моя бабуся змушувала мене бігати на шкільному стадіоні. Сумна, маленька дівчинка одягала свої тісні кросівки і беззаперечно слухала бабусю. Вона – ветеран війни, мала стільки сил, що під час бігу встигала викрикувати мені: “Біжи, кажу тобі”. Це найстаріший спогад з мого дитинства.
У мене також був дідусь, він працював шофером і навіть декілька разів катав мене з моїми друзями на свому автобусі.
Ще була моя матуся. Як тільки вона їхала у відрядження, я проводила весь день у її кімнаті, відкривала шафу з її одягом та все приміряла на собі.
А тата у мене не було. Але даний факт мене зовсім не засмучував. Я була одна в сім’ї і даний факт мене дуже засмучував, завжди хотіла мати рідного брата або ж сестру. Мій майбутній чоловік теж був один. Тому ми спочатку народили синочка, а через п’ять років – донечку. Ось і розпочалося найвеселіше.
– Чому вона знову верещить на всю квартиру? Зробіть так, що ця навіжена заснула!
І це мій ніжний інтелігентний хлопчик.
Однак, наявність молодшої сестри давало й свої переваги. Наприклад, ввечері, коли ми з коляскою підходили до дитячого садочка, там розгорталися цілі баталії. Всі діти стояли в одному рядку, а син наш командував: “Значить так, ти зі мною сьогодні бавилася, тому я дозволяю подивитися на мою сестру. А ти без дозволу випив мій компот, тобі не дозволяю”. І Петро слізно розвертався і біг геть.
Ми старалися прочитати багато спеціальних книжок: про те, як боротися з дитячими ревнощами, що з цього випливає та як працювати з дітьми. Ми все старалися робити правильно, і навіть протягом якогось часу було затишшя. Все це тривало приблизно два роки – поки наша красуня не почала навмисне розмальовувати зошити, книжки, залазити на полиці та жбурляти звідтам все, що “неправильно” лежало. Тоді я вперше випила заспокійливе, а чоловік промовив “Боже допоможи” – і записався на прийом до психолога.
Через три коробки заспокійливого, сімсот тридцять один день, тисячу двісті хвилин, проведених в розмовах за кавою з подругами, у яких теж були брати та сестри, незліченна кількість прочитаних коментарів в дитячо-психологічних спільнотах – я трохи заспокоїлася.
Коли ж тепер я бачу чужі фото, де, наприклад старший брат допомагає молодшому застебнути коньки, я захоплююся не самим дітками, а батьками, які встигли зафіксувати на телефон цей короткочасний момент. Тому що згодом ці ковзани стануть предметом сварки, або ще гірше – знаряддям для бійки.
І коли моя мама телефонує мені і говорить: “Я купила внуку бінокль, а що подарувати внучці?” – я, не довго думаючи, відповідаю: “Бінокль”. На моє запитання: “Навіщо маленькій дівчинці бінокль?” – “Ти не зрозумієш”. Ви не повірите, але мама не послухала мене і купила ляльку. І що? “Навіщо дев’ятирічному хлопчикові лялька?” – поцікавилася продавщиця. «Потім!» – огризнулася я.
Тепер я прекрасно знаю, що немає однакових цукерок, одна з них завжди більша або менша. А якщо пом’ялася жуйка в пачці, то другу треба пом’яти ідентично, перш ніж дати їх дітям.
Ще я знаю, що мої діти починають дружити, коли затіяли який переворот, який в кінцевому результаті завершиться сльозами та образами.
А сьогодні вранці крізь сон чую голос з кухні:
– Підійди до мене. Добрий ранок. Ти напевно зголодніла. Ось твоя тарілка, зачекай трішки, я тобі пластівців насиплю. Почекай, молоко я сам тобі наллю. Смачного.
– А можеш мене поцілувати ще в праву щічку. Я тебе дуже сильно люблю. Ідіот, ти навіщо мені дав зелену чашку. Я хотіла салатову!
І ось я собі думаю: а може їх вчорашня битва по цілій квартирі подушками, яка закінчилася криками, сльозами та образами, а також незліченною кількістю синців… стане для них найщасливішим спогадом дитинства? Може все так і повинно відбуватися?
А ми просто не можемо цього ніяк зрозуміти, тому що росли одні…
А у вам сподобалася історія?