Чоловікові батьки живуть в селі на Вінничині. Його сестра – також за містом. В центрі вони мають квартиру, за яку лишень платять комунальні послуги.
Нам з чоловіком і сином, якому тільки 4 місяці, доводиться міститись в моїй маленькій однокімнатній квартирі. Всі меблі ми купували або самі, або мої батьки.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Мама чоловіка навіть жодного разу за три роки не завітала до нас в гості. А батько лиш минулого тижня заглянув до онука. З пустими руками. Ні тобі іграшки, ні підгузників, нічого.
Сина ми вирішили прописати у його трикімнатній квартирі, але його батьки навідріз відмовлялись від цього рішення. Кажуть, потім ще виникнуть проблеми із продажем..Ну й нехай. Я людина негорда. Ні, то й ні. Пропишемо в моєї мами, вона не проти.
Ми живемо за 60 кілометрів від Вінниці. Чоловік щодня добирається. Це забирає багато часу. Тому ми плануємо переїхати ближче до центру. Якщо продамо мою квартиру і частину його, то зможемо купити щось своє. Та й тут його батьки підсувають нам свиню. Квартиру поки продавати не хочуть, бо ще не знають, де хочуть провести старість. Але невпинно продовжують говорити, що квартиру ділитимуть порівну між чоловіком та його сестрою.
А зараз, вони можуть запропонувати лиш знайти і орендувати нам житло.
Як варіант ще іпотека, на перший внесок вистачить грошей з продажу моєї квартири. Проте, там шалена переплата.
Тепер і не знаємо, як краще вчинити. Я вважала, що батьки завжди стараються зробити усе для щастя дітей. Проте не у нашому випадку.
Хоча, що тут дивуватись. Свекруха ще на весіллі прямо мені сказала:
– Ти забрала мого сина. Я тобі цього просто так з рук не спущу!
На вашу думку, батьки повинні були віддати квартиру дітям?
