Від кого, від кого, а від рідного чоловіка, з яким я прожила майже 20 років, такої підлості не очікувала.
– Я кохаю іншу. Так, вона молодша, вродливіша, жвавіша. Мені з нею дуже добре.
– Як же це так? Невже наша сім’я для тебе нічого не значить?
– Немає у нас більше ніякої сім’ї. Так – звичка. Донька вже доросла, живе окремо. Скоро, гляди, заміж вискочить. Тож буде не проти того, що її батько нарешті знайшов справжнє щастя.
– А ту твою коханку влаштовує, що ти вже не хлопчина?
– Так, їй подобається, що я досвідчений, забезпечений і реалізований. Та й тебе це не стосується.
То був не єдиний ніж в спину від мого чоловіка.
– Ця квартира записана на мою матір. Не впевнений, що після розлучення вона захоче тебе тут бачити. Сама знаєш, подругами ви ніколи не були.
– Ти серйозно хочеш залишити мене без даху над головою? Пригадати тобі, як я усі свої заощадження віддала на твою нову іномарку?
– Добре, ти права. Збирай речі, а я за той час підшукаю для тебе однушку. Гроші знайду сам.
Не встигли за ним закритися двері, як я впала на ліжко і розридалася. Не знала, як жити далі.
Аж раптом почула, що в двері хтось тихенько стукає.
Невже Андрій? Може, одумався, прислухався до голосу сумління…
Відчиняю, а переді мною свекруха стоїть з пляшкою коньяку.
– Прийшли святкувати наше розлучення? Ви, здається, завжди цього й хотіли.
– Ти говори, та не заговорюйся. Ми іноді не знаходили спільної мови, але ворогом я тобі ніколи не була.
Марія Миколаївна простягнула мені папку:
– Тримай, це тобі.
– Що це? Заповіт?
– На той світ я поки не збираюся, але не хочу, щоб після моєї смерті мій наївний синочок жив тут із цією вертихвісткою. Квартира твоя. Як захочеш, то і дарчу оформимо.
Я не вірила своїм очам!
Ми випили, поговорили, як подруги, а тоді мене схилило в сон.
Прокинулася від ароматного запаху свіжих млинців.
– Вставай, невісточко! Снідати будемо.
Так і минали мої будні. Потроху вчилася жити без Андрія. Своїми силами. Було важко, але я звикала.
Через кілька місяців мені зателефонував незнайомий номер.
– Ви Дарина Василенко?
– Так, це я.
– Ваш чоловік потрапив до лікарні, серцевий напад. Зараз уже все добре.
Тремтячими руками почала набирати номер Марії Миколаївни, не могла підібрати правильні слова, щоб повідомити їй цю погану новину.
– Я вже знаю. Довела та безсоромна мого синочка до лікарняного ліжка. Звісно, хіба може двадцятирічна зрозуміти сорокарічного? Ти ж провідаєш Андрія, правда? Він постійно питає про тебе, плаче, кається.
Мені зовсім не хотілося бачити того зрадника, але заради свекрухи погодилася.
Забрала після лікарні його до себе. Годувала, поїла, таблетки купувала. Коли він повністю одужав, подруга запропонувала мені поїхати з нею на море.
Я не думала ні хвилини – одразу погодилася.
– Куди це ти зібралася?
– На море.
– Сама? Це може бути небезпечно!
– Я не сама, а зі Світланою.
– З ким? З тією вертихвісткою.
– Андрію, я на тебе дивитися не можу. Поїду відволічуся, розслаблюся, може, й ти мені менш огидним станеш. Не бійся, про свої пригоди розповідати так, як ти не буду.
Виходила з квартири – навіть не оглянулася. Він на це не заслужив.
Настав мій час жити так, як я цього хотітиму.
Команда “Цікаво про” вважає, що ця історія – яскрава демонстрація того, що все в нашому житті повертається до нас бумерангом. Якщо ми зраджуємо коханих людей, то просто не маємо жодного права вимагати від них вірності і любові. Втратити довіру близьких простіше простого, а от як її відновити, як знову переконати когось, що тобі можна довіряти – це вже питання…
Чи змогли б Ви пробачити зраду?
Напишіть нам у коментарях на Facebook
Фото ілюстративне
