Той день не забуду ніколи. Надворі сонечко, на небі жодної хмариночки – саме час для відпочинку на озері чи річці.
А у мене – літня сесія в самому розпалі. Попереду найважчий іспит +.
Годі й описати, наскільки я хвилювалася – від моїх оцінок залежало те, чи матиму я стипендію, чи ні… Гроші зайвими не бувають, еге ж?
Йду дорогою додому, втупилася в книжку – намагаюся вивчити будову кісток, а в голову нічого не лізе. Раптом відчула сильний удар в плече.
Всі мої книги і зошити опинилися, які я тримала в руках, опинилися на асфальті.
– Дивитеся, куди йдете? Чи ні? – суворо запитав незнайомець, який налетів на мене, вибігаючи з-за кута будинку.
– Перепрошую, – винувато сказала я, швидко збираючи свої речі.
Хлопець присів поруч зі мною і почав мені допомагати.
– Та ні! Це ви мені вибачте. Я сам винен.
Я звела на нього погляд і побачила перед собою вродливого молодого юнака зі смарагдовими очима. Моє серце забилося частіше, але я намагалася не надавати цьому якогось значення.
– Студентка медичного? До сесії, мабуть, готуєшся?
– Так, а Ви звідки знаєте?
– У мене такі ж книги були, коли я закінчував інтернатуру.
– О, то Ви теж лікар?
Так і зговорилися. Таємничого незнайомця звали Максим. Він провів мене додому, вручив підручники в руки і сказав:
– То ми ж іще побачимося, правда?
– Мабуть, – сором’язливо відповіла я і швиденько забігла до під’їзду.
Усю ніч ока не зімкнула – все думала про ту доленосну зустріч.
Наступного дня здала успішно іспит і щаслива вибігла з головного корпусу меду.
– Настю! – вигукнув моє ім’я знайомий голос.
Обертаюся, а переді мною стоїть Максим з величезним букетом.
Так наші стосунки і зав’язалися. Через деякий час коханий зробив мені пропозицію. Я була на сьомому небі від щастя!
Принаймні до того моменту, поки він не познайомив мене зі своєю матір’ю.
Світлані Василівні я відразу не сподобалася. Не рівня я її синочку. Проста студентка 3 курсу…. Не такого вона хотіла для своєї єдиної дитини.
Моїй мамі Максим теж не сподобався. Було в ньому щось, що її лякало.
Але наше кохання було сильнішим за всі перешкоди, тому ми таки вирішили одружитися.
Хто ж знав, що це рішення було найбільшою помилкою мого життя?
Через кілька місяців сімейного життя я зрозуміла, що Максим – справжній ревнивець. Він ревнував мене до всіх і до всього – друзі, навчання, батьки… Я мала належати лише йому.
Мої оцінки погіршилися, зимову сесію заледве здала, бо мій новоспечений чоловік вимагав до себе постійної уваги, тому на підручники і лабораторні часу просто не залишалося.
Всі друзі від мене відвернулися. Залишилася сама, як палець. Заспокоювала себе тільки тим, що Максим мене любить, цінує, тому й не хоче ні з ким ділити.
Та моя покірність не рятувала нашу сім’ю від постійних сварок. Не минуло й місяця після весілля, а я вже пошкодувала, що погодилася вийти заміж за Максима… Але назад дороги не було.
– Я за кілька днів їду у відрядження. Надовго. Може, хоча б в цей час спробуємо не сваритися? – сказав чоловік, ніжно обіймаючи мене за талію.
– Я тільки за…
Ми постаралися і справді провели 4 ідеальні дні, а тоді Макс поїхав.
Я й припустити не могла, що так за ним сумуватиму. Якби не навчання – давно би вже збожеволіла.
Потім, як на зло, машина чоловіка зламалася, і він сказав, що повернеться на 3-4 дні пізніше, ніж планував.
Я вивчила усі питання до іспиту, а тоді вирішила підготуватися до повернення коханого: накупила продуктів, приготувала його улюблені страви і навіть покликала електрика, аби він нарешті полагодив розетку, через яку ми постійно сварилися.
Майстром виявився молодий хлопчина. Ми з ним зговорилися, він жартував і розповідав мені кумедні історії зі свого життя. Давно я так не сміялася….
Аж раптом чую – в двері хтось стукає. Відчиняю – свекруха стоїть… Побачила чоловіче взуття на порозі і кулею залетіла до квартири.
– То ось, чим ти тут займаєшся?! Я думала, що ти до сесії готуєшся…
– Все так і є. Це ж електрик. Я його покликала, щоб він відремонтував розетку, яка постійно дратує Вашого сина…
Валентина Василівна навіть договорити мені не дала…. Зробила свої висновки з картини, яку побачила з порога.
Та байдуже – я ж ні в чому не винна.
Наступного вечора я не могла знайти собі місця. Мій Максимчик скоро буде вдома…
Минула година, минуло дві – його все нема й нема.
З’явився близько опівночі. Я спросоння почула, як відчиняються двері.
– Коханий! Ну, нарешті ти приїхав. Я так за тобою сумувала.
Макс мене відштовхнув і підійшов до розетки.
– Що це?
– Розетка. Я покликала електрика, який усе відремонтував.
– То мене не було всього кілька тижнів, а ти вже коханців додому приводиш?
– Та що ти таке говориш? Ти себе чуєш?! Це матір твоя тобі таке сказала?!
Він вийшов з квартири і гримнув дверима так, що мало шибки не повилітали.
Вдома не з’являвся цілий місяць. За цей час я дізналася, що вагітна…
Спершу хотіла повідомити Максиму цю новину, а потім подумала, що він і так мені не повірить… Подумає, що я ношу дитину електрика… Свекруха про це потурбується.
Повернулася до рідного міста – матір вмовила мене пожити у них із батьком.
Спершу мені було дуже боляче – гадки не мала, як жити далі. А потім все потроху налагодилося. Я народила, потім знайшла собі хорошу роботу, купила власну квартиру.
Зараз моїй донечці 5 років. Вона найнеймовірніша дитина! Я щаслива бути її матір’ю.
Якось ми гуляли в парку, насолоджувалися чудовою спекотною погодою. Захотіли морозива і сіли в кафе… Там я його й зустріла знову…
– Привіт. Можна сісти?
– Як хочеш…
Максим майже не змінився – трохи посивів на скронях.
– Як тебе звати, крихітко.
– Я Віруся, а ви хто, дядьку?
Макс дивився на маленьку і не міг витиснути з себе ані слова – вона на нього дуже схожа. Та ж родимка на обличчі, ті ж смарагдові очі…
– Невже це правда, Настю? Чого ж ти не розповіла?!
– А ти повірив би?! Навряд…
– Як же це так? Мені так шкода… Я знаю усе про електрика. Я знаю усю правду.
– Нічого собі! У Валентини Василівни совість прокинулася?
– Не треба так, вона померла рік тому. Тоді й розповіла.
– Співчуваю, – холодно сказала я.
– Ти зараз у батьків?
– Ні, по сусідству живу.
– Можна я заїду якось? Будь ласка, я би хотів познайомитися з Вірою ближче. Я благаю…
– Навіщо? У тебе нова сім’я, – махнула я в бік красивої жінки з маленьким хлопчиком на руках.
– Я прошу тебе…
– Добре. Приходь.
То була остання наша зустріч. На порозі мого дому він так і не з’явився. За кілька днів мені зателефонував свекор.
– Настю, Максимчик наш загинув… Розбився на автомобілі….
Я не могла повірити в те, що чула. В глибині душі я завжди любила і поважала цього чоловіка, тому ця звістка принесла мені багато болю.
Шкода, що не можна повернути час назад… Може, якби він менше слухав свою матір, у нас все б склалося зовсім по-іншому…
Команда “Цікаво про” зворушена цією історією, яка вчить нас жити власною головою на плечах, а не ховатися все життя за маминою спідницею. Ми самі ковалі свого щастя, тому потрібно вчитися чинити так, як підказує нам наше серце, наш розум, а не так, як цього вимагають від нас інші…
Чи змогли б Ви пробачити колись такій свекрусі?
Напишіть нам у коментарях на Facebook
Фото ілюстративне
