Галина Іванівна вже два місяці не бачила доньки. Завжди зайнята. Зателефонує, поговорить три хвилини і відключиться. Вся в справах. А в яких? Бог його знає.
Жінка навіть не знала, де живе її Іванка, де працює, чи має хлопця? Геть нічого не знала.
Ще скоріше дочка заявила, що хоче самостійного життя. Галині Іванівні важко було відпускати у доросле життя свою кровиночку. До того ж вона її єдина дитина.
Сама квартиру знайшла, сама домовилася, а мама тепер і уявлення не має, де її доня. Питає, а та все відмовляється сказати:
– Нащо тобі моя адреса? Як треба буде, то сама приїду до тебе – казала дочка.
Хоча Іванці уже 25, пора і чоловіка, і дітей. Час то швидко іде.
Тепер у цьому домі була нова господиня. Мене відтіснила свекруха, хоча причин я й досі не розумію.
Тепер вона і сімейним бюджетом заправляла, і по продукти їздила, і їсти готувала, і встигала мені говорити, що це все моя робота, але робить її вона! Я справді спочатку навіть намагалася виправити ситуацію. Втім, матір Данила ніби й не хотіла, щоб щось змінювалося. Її влаштовувало те, що я займала нижчі позиції. Стиль її поведінки перейняв і мій чоловік. Тож я зрозуміла, що життя в тій сім’ї мені більше не буде.
Та мамине серце не відчувало спокою. Постійне хвилювання. Ось і зараз, телефонує уже втретє, а слухавки ніхто не бере. Та жінка не здавалась. На сьомий раз додзвонилась:
– Навіщо ви стільки дзвоните? Іванка перетелефонує, як народить – сказав фразу низький чоловічий голос і відключився.
Сьогодні що 1 квітня? Що за жарти?
Сіла. Думає. А дійсно! Коли останній раз бачила доньку, та виглядала товстішою. Проте мама навіть і не думала робити дочці зауважень щодо цього. Тоді 2 місяці вона її вже не бачила.
Жінка зібралась і поїхала в пологовий. Чекала. Підходила до медсестри. Не могла всидіти спокійно на одному місці. У неї було купа запитань до Іванки.
Через декілька хвилин медсестра повідомила, що Іванка народила двійню: хлопчика та дівчинку. Проте вона писатиме відмову на дітей.
Галину Іванівну ще більше це здивувало. Зайшла в палату до Іванки:
– Мамо? А ти як тут? – здивовано запитала дівчина.
– Ти що собі таке вигадала? Хіба цьому я тебе вчила? Дітей своїх кинути хочеш? Чому ти нічого мені не розповіла? – накинулась мама
– Надто багато запитань. У мене не має сил зараз давати на них відповіді.
– Гаразд, ти відпочивай. Я зайду до тебе пізніше.
Галина Іванівна повернулась додому. Їй дали список речей, які необхідні малюкам. Вона пішла їх купувати.
Жінка все ще була дуже здивована. Важко прийти до тями, коли розумієш, що в один момент стала бабцею. Та ще й не одного, а двох онуків.
Тепер вона від Іванки не відчепиться, поки та усього їй не розповість.
“Це ж в голові не вкладається. Усе приховала від рідної мами. Ніби вона у спецназі якомусь працює. А якби не зателефонувала? То що, залишила б дітей у дитбудинку, а я про це ні слуху ні духу?” – думала жінка.
Наступного дня Галина Іванівна прийшла з величезним пакетами. Усе, що було в списку придбала. Усе для онуків своїх.
Іванка розповіла матері усе. Зустрічалась з Володею уже довго. Одного разу посварились через якусь дурницю. Він поїхав у відрядження і звідти повернувся вже не сам, а з дівчиною. Іванка якраз дізналась, що чекає на дитину. Вирішила йому не казати. Що це уже змінить? Він уже до неї не повернеться, а нав’язуватись вона не хотіла.
Дітей залишила б у дитячому будинку, та й усе. Так би і було. Якби не мама.
Галина Іванівна дізналась, де живе Володя і поїхала до нього. Хоча Іванка благала цього не робити. Але жінку уже було не переконати. Батько має знати, що у нього діти ростуть. Будинок знайшла. Квартиру теж. Постукала у двері. Їй відчинив чоловік.
– Володя? – спитала Галина Іванівна
– Так. А ви хто?
– Я мама Іванки. Прийшла повідомити, що вчора вона народила від вас двійню. Моя справа сказати, а твоя вирішити, що зробити. Виписка через два дні.
Володя прийшов у день виписки з величезним букетом квітів. Чекав на Іванку і своїх дітей.
Як ви думаєте чому Іванка не розповідала мамі про своє життя?
