Того прохолодного осіннього вечора забирала Надійку з садочка. Чоловік, мабуть, вже встиг повернутися додому і приготувати для нас з донечкою щось смачне.
Роман — унікальний мужчина: щедрий, добрий, ніжний, та ще й куховарити любить. Мені з ним дуже пощастило.
– Мамусю, а татко на нас вже чекає?
– Звісно! Зараз вечерятимемо усі разом.
Ми вийшли з машини і чимдуж побігли до під’їзду — якраз почав накрапати дощ.
Заходимо до квартири, а там тиша. Гукаю, гукаю Романа — та все марно. В дитячій кімнаті його немає, на кухні не видно… Дійшла нарешті до спальні, забігаю, а там таке, від чого в мене мороз шкірою досі йде….
Все розкинуте догори дриґом, шкатулка з нашими сімейними заощадженнями напівпорожня, а речі чоловіка просто зникли безвісти. Якби я не переконалася, що з інших кімнат нічого не пропало, то подумала б, що нас пограбували.
Я злякалася не на жарт… Хотіла навіть дільничному телефонувати, але вчасно побачила якусь записку на столі: “Іванко, пробач мені! Я кохаю іншу жінку! Зустрічі зі мною не шукай!”
Я не вірила власним очам! Як мій коханий чоловік міг зі мною так вчинити?! Та й коли він встиг знайти собі коханку?! Мені здавалося, що увесь вільний час він присвячує нашій сім’ї… Ми ж були такі щасливі…
Я намагалася стримуватися, щоб не розревітися. Не хотіла показувати Надійці свого відчаю, але сльози самі зрадливо котилися по щоках.
– Матусю, ти що плачеш?
– Ні сонечко. Все гаразд!
– А коли татко додому повернеться? Він же має прочитати мені казочку на ніч… І поцілувати.
– Доню…. Я сама тобі читатиму сьогодні і поцілую сотню разів. Обіцяю!
Я гадки не мала, як пояснити 5-тирічній дівчинці, куди так раптово зник її люблячий і турботливий батько.
Шукала йому виправдання цілих 2 місяці, але жодної звісточки від нього я так і не отримала.
Кожен день, наче в тумані… У випадкових перехожих бачила свого Романа.
– Іванко, годі тобі киснути! Ходімо в кафе посидимо. Ти бодай трохи відволічешся від думок про того негідника, — казала мені подруга.
Я погодилася.
– Цікаво, як там мій Роман?
– Та бачила я твого чоловіченька.
– Як бачила, Марино? Де?!
– Кілька днів тому на іншому боці міста. Вигляд у нього, м’яко кажучи, не дуже. Волосся таке запущене, нестрижене.
Це мене дуже насторожило. Роман завжди дуже дбає про свою зачіску.
Я з’ясувала, в якому районі його бачила Марина, відпросилася з роботи і поїхала його туди розшукувати. Увесь день, наче дурепа, блукала порожніми вулицями в надії зустріти свого чоловіка. Серце підказувало мені, що ніякої коханки нема й бути не могло.
З того горя вирішила влаштуватися на роботу прибиральницею до місцевої поліклініки. Роман дуже відповідально ставиться до свого здоров’я, тому часто здає кров на аналіз.
Мити підлогу не так легко і просто, але мій план спрацював. Я таки його зустріла!
Вигляд у нього і справді був не дуже.
– Роман! Ти що тут робиш?
– Це ти що тут робиш?
Ми сіли розмовляти, чоловік пустив сльозу і розповів мені всю правду. Кілька місяців тому йому поставили страшний діагноз… Він не хотів, щоб я і донька бачили його немічним і хворим, тож він вирішив втекти від нас.
– Все! Від сьогодні ти повертаєшся додому, і я сама візьмуся за твоє здоров’я!
Так і зробили. Після детальних обстежень і десятків аналізів ми з’ясували, що ніякої хвороби не існує, це просто ганебна лікарська помилка.
– Бачиш, Роман! А ти хотів жити без мене! Тепер нікуди від мене не дінешся!
– Нікуди! Більше й кроку без тебе не ступлю. Я тебе дуже люблю і завжди знав, що ти колись таки мене врятуєш.
Команда “Цікаво про” вражена цією історією, яка вчить нас довіряти людям, яким ми обіцяли любов і в горі, і радості, в багатстві і в бідності, в здоров’ї і в хворобі. В тому і полягає основний сенс кохання. Не бійтеся бути перед своєю другою половинкою такими, якими ви є насправді. Якщо людина вас по-справжньому цінує, то ніколи не залишить в біді.
Чи довіряєте Ви своїй другій половинці?
Напишіть нам у коментарях на Facebook
Фото ілюстративне
