– Ти по формі чи по ностальгії? Черга є.
– Паспорт, – чоловік поклав документ у віконце.
Лідія розгорнула його, ковзнула по даті народження і завмерла.
– Павло Аркадійович Петряк…
– Лідо?
Вона підняла очі.
– Павлик, ти?!
Хлопець за ним пирхнув:
– Може, я теж тут когось із дев'ятого класу пошукаю?
– Зачекайте хвилину, – різко сказала Лідія.
– Ні, це ви хвилину зачекайте, я з роботи відпросився.
Павло навіть не озирнувся на нього.
– Ти зовсім не змінилася.
– Брешеш.
– Добре. Змінилася. Стала ще красивіша.
– У віконце, серйозно? – кинув хлопець.
Лідія видала Павлові посилку.
– О шостій. Парк. Біля старих гойдалок.
– Якщо не втечеш.
– Я вже не в тому віці, щоб тікати.
– У вашому віці якраз і тікають. Від усього, – буркнув той із черги.
Лідія подивилась на нього так, що він замовк.
Увечері Павло вже чекав.
– Я думав, ти не прийдеш.
– Я думала, ти будеш не один.
– Перевіряєш?
– Попереджаю.
Він обійняв її надто міцно, підняв, крутанув.
– Постав. Я не сімнадцять.
– А шкода.
Вони довго ходили алеями.
– Мого чоловіка два роки як нема, – сказала Лідія.
– Моєї дружини три.
– Діти?
– Син одружений. Донька майже лікарка. Внук є. У тебе?
– Син і дочка. Обоє при ділі. Обоє дуже зайняті. Настільки, що про матір згадують у месенджері.
– Значить, ми обидва комусь уже не термінові.
– Не жалій мене.
– Я й не жалію. Я злюся. На всіх, хто лишає живих чекати, поки їм зручно.
Вона засміялась.
– Ти став жорсткий.
– Ні. Просто зрозумів: діти дуже люблять батьків рівно до того моменту, поки батьки не починають жити для себе.
Вона замовкла.
– Це гидко звучить.
– Зате правда.
Через тиждень він сидів у неї на кухні.
– Цукор де?
– Ти вже господарюєш?
– А ти вже питаєш як дружина.
Вона поставила чашки.
– Не перегинай.
– Лідо, нам по шістдесят. Тут або перегинати, або чекати цвинтарної ввічливості.
Вона дивилась на нього довше, ніж хотіла.
На Різдво вони зібрали всіх у квартирі Павла.
Великий стіл, діти, невістка, зять, донька Павла, син Павла з дружиною, маленький Павлик на килимі, діти Лідії – син Андрій із дружиною і дочка Олена з чоловіком.
Павло стукнув виделкою по келиху.
– Скажемо одразу, щоб без шепоту по кутках. Ми з Лідією будемо жити разом.
Тиша вдарила гучніше за тост.
Олена поставила келих.
– Мамо, ти серйозно?
– Абсолютно.
Андрій усміхнувся без усмішки.
– Швидко.
– А коли, по-твоєму, повільно? Через десять років? – спитав Павло.
Невістка Лідії тихо сказала:
– Ми просто не думали, що все так… раптом.
– Ви взагалі давно про матір не думаєте, – відрізав Павло.
– Вас ніхто не питав, – сказав Андрій.
– Тепер доведеться.
Олена повернулась до матері:
– Ти хоча б могла спочатку з нами поговорити.
– А коли? Між вашим "мамо, я передзвоню" і "мамо, ми зайняті"?
Син Павла хмикнув:
– Тату, може, без театру?
– Театр – це коли всі все знають і вдають, що здивовані.
Донька Павла склала руки на грудях.
– А квартиру ви теж уже "разом" вирішили?
Лідія глянула на неї.
– О, почалося.
– А що "почалося"? Нормальне питання.
– Ненормальне. Бо я ще жива.
Олена напружилась.
– Мамо, ніхто тебе не хоронить.
– Та ні? Ви якраз усі зараз рахуєте, кому що дістанеться і де я буду стояти, щоб нікому не заважати.
Невістка почервоніла.
– Це неправда.
Павло відкинувся на спинку стільця.
– Найогидніше в дорослих дітях те, що вони називають турботою контроль над чужою старістю.
– А найогидніше в чужих мужиках, – різко сказала Олена, – що вони влазять у сім'ю, коли там слабке місце.
– Слабке місце? – Павло подивився на Лідію. – Ти чуєш? Вдова – це вже "слабке місце".
– Я мала на увазі не це.
– Ти саме це і мала на увазі, – сказала Лідія.
Андрій нахилився вперед.
– Мамо, ти його знаєш скільки? Кілька місяців? І вже в його чотирикімнатну квартиру?
Павло засміявся.
– От тепер чесно.
– А що не так? – огризнувся Андрій. – Це нормальне питання.
– Ні, нормальне питання було б: "Мамо, ти щаслива?" Але на щастя спадщину не перепишеш, правда?
– Припиніть! – крикнула дружина Андрія.
Маленький Павлик злякано заплакав.
Лідія підвелась.
– Ніхто нікуди до нього не "в'їжджає". Ми продаємо мою квартиру і купуємо спільну.
Олена зблідла.
– Що?
– Те, що почула.
– Тобто татову квартиру теж?
– Не "татову". Мою. Ми з твоїм батьком її купували, а жити в ній після його смерті лишилася я.
– Мамо, це пам'ять.
– Пам'ять – це не шафа, яку треба полірувати й нікому не чіпати.
– А нам ти коли збиралась сказати? Після угоди?
– Після того, як ви б перестали дивитися на мене як на жінку, яка повинна чемно доживати.
Син Павла тихо свиснув.
– Потужно.
Донька Павла кинула:
– А ти взагалі мовчи. У тебе онук по бабках росте.
– І що? – він знизав плечима. – Хоч із кимось йому добре.
Невістка підскочила.
– Це зараз камінь у наш бік?
– Якщо підійшов розмір – міряйте, – сказав Павло.
– Тату! – гаркнув його син.
– Що "тату"? Ти власну дитину в мене лишаєш на вихідні частіше, ніж дзвониш просто так.
– Бо ти сам казав, що хочеш бачити внука!
– Хотіти бачити внука і виховувати його замість батьків – різні речі.
Олена повернулась до Лідії.
– Ти хоч розумієш, що виглядаєш смішно?
За столом стало зовсім тихо.
Лідія повільно сіла.
– Повтори.
– Мамо…
– Повтори.
Олена ковтнула повітря.
– Я кажу, це все… якесь підліткове. Гойдалки, парк, "перше кохання". У тебе он діти, скоро онуки, а ти…
– А я що? – тихо спитала Лідія.
– А ти поводишся так, ніби тобі сімнадцять.
Павло вже відкрив рот, але Лідія підняла руку.
– Знаєш, що смішно? Коли сорокарічна жінка вчить шістдесятирічну матір, коли їй дозволено бути живою.
– Я не це…
– Саме це. Тобі було зручно, що я одна. Завжди вдома. Завжди на підхваті. Завжди "мамо, посиди", "мамо, привези", "мамо, зрозумій". А тепер у мами раптом з'явилося життя, і тебе це принижує.
– Це несправедливо!
– Несправедливо? – Лідія гірко всміхнулась. – Несправедливо – це коли ви всі звикли до моєї самотності, бо вона вам нічого не коштувала.
Андрій встав.
– Все, досить. Якщо для тебе ми такі корисливі, живи як хочеш.
– Так і буду, – сказала вона.
– І не приходь потім, коли він виявиться не тим, за кого себе видає.
Павло теж підвівся.
– А якщо виявиться тим, ти вибачишся?
– Я вам нічого не винен.
– От саме. Ви всі батькам нічого не винні. Крім зручної старості, – сказав Павло.
– А ви, виходить, святі? – кинула донька Павла. – Ви нас зараз зібрали не познайомити, а поставити перед фактом.
– Бо питати дозволу у дітей на своє життя – це вже не сім'я. Це колонія, – відповів він.
Маленький Павлик, схлипуючи, потягнувся до Лідії:
– Бабуся…
Олена різко озирнулась.
– Не називай її так.
Усі застигли.
Лідія подивилась на дочку так, що та відступила на крок.
– Чого ти зараз злякалась? Що чужа дитина мене так назвала? Чи що твоя – ще ні?
Олена схопила пальто.
– Ходімо. Негайно.
Андрій уже тягнув дружину до дверей.
Син Павла взяв дитину на руки.
– Тату, ти перейшов межу.
– Ні, – сказала Лідія. – Межу перейшли ви. Коли вирішили, що любов у вашому віці – це норма, а в нашому – сором.
Олена на порозі обернулась:
– Тоді на квартиру навіть не розраховуй, коли попросиш допомоги з доглядом.
Лідія повільно зняла з пальця обручку й поклала на святкову скатертину перед дочкою.
– Забери. Раз вам усім так спокійніше ділити мертвого, ніж прийняти живих.
Павло мовчки дістав із шухляди папку, поклав поруч і сказав:
– Тут завдаток за нову квартиру. На двох. Завтра о десятій нотаріус. Хто з вас прийде "поговорити", тому я покажу, як виглядає справжній заповіт.
