– Ти баба! Баба прийшла!
Влада вискочила в коридор, вчепилася мені в ноги, а я так і застигла з пакетом в руках. У пакеті були банани, сік, нова книжечка і печиво без шоколаду, бо їй не все можна через серце.
Я кажу:
– Яка баба? Я бабуся. Буся. Як я тебе вчила?
А вона сміється:
– Ні. Ти баба.
Я промовчала. Зняла куртку, поставила змінне взуття, а в голові вже кипіло. Я до них ходжу щодня, з десятої до п’ятої. Кинула роботу, бо онучку в садок не беруть. У дитини слабке серце, Аліна з Олексієм на роботі, а я з нею сиджу.
І що маю? Навіть “дякую” від невістки не чула. Зате зауваження чую постійно.
То я черевики не туди поставила. То чашку не ту взяла. То куртку повісила не в ту шафу. Один раз лишила на столі чек з аптеки і пачку ліків, які купила для Владиного горла, так Аліна ще й скривилась:
– Галино Миронівно, не розкладайте свої речі по всій кухні.
Того дня Влада мене “бабою” називала разів двадцять. Я їй і мультики українські вмикала, і казала: “мамуся”, “татусь”, “бабуся”. А вона своє:
– Баба, дивись.
– Баба, дай сік.
– Баба, ходімо сюди.
Під вечір я вже не витримала. Спеціально не пішла о п’ятій. Сиділа на кухні, чекала, поки вони прийдуть. На плиті стояла каструля з супом, який я Владі підігрівала. На столі – її чашка, мої окуляри і той самий пакет з магазину.
Перша зайшла Аліна. Кинула ключі на тумбу, глянула на мене і одразу:
– Щось сталося?
Я кажу:
– Сталося. Ваша дитина цілий день кличе мене бабою. Мені це неприємно.
Вона навіть сумку не поставила нормально.
– Боже, Галино Миронівно, це дитина. Ви серйозно через це сидите й чекаєте?
Я кажу:
– Серйозно. Я її вчу нормально говорити. Бабуся, буся. А не оце “баба”.
Тут зайшов Олексій. Я думала, хоч він мене підтримає. А він з порога:
– Мамо, ну що знову?
Аліна вже роздягалась і бурчала:
– У нас скандал через слово “баба”. Уявляєш?
Я кажу:
– Не перекручуй. Я вам дитину доглядаю, а ви навіть не можете пояснити, як до мене звертатися.
Олексій зітхнув, дістав телефон, поклав на стіл і каже:
– Мамо, вона ж не матюкається. Їй чотири роки. Ти перегинаєш.
Мене це вдарило сильніше, ніж те слово. Я на нього дивлюся, а він уже на бік жінки став. Аліна ще й додала:
– Якщо вам так важко, то не треба робити з себе жертву.
Я кажу:
– Жертву? Я через вас з роботи пішла. Щодня тут сиджу. Їжу їй грію, ліки даю по годині, на майданчик воджу. А ти мені про жертву?
Аліна фиркнула:
– Вас ніхто не змушував. Ви самі захотіли.
І тут Влада, яка сиділа в кімнаті з кубиками, виглянула і каже:
– Мама так каже. “Зараз баба прийде”. Я так і кажу.
От тоді все стало на місце. Не дитина придумала. Її так вдома й називають.
Я повернулась до Аліни:
– То це ти вчиш?
Вона плечима смикнула:
– А що такого? У нас всі так кажуть. Баба й баба. Не королева ж.
Олексій мовчав. Просто стояв біля столу і дивився в телефон. Навіть слова не сказав.
Я взяла свій пакет, окуляри, вдягла куртку. Потім відкрила шухляду, дістала запасний ключ, який вони мені дали, і поклала на тумбу біля її сумки.
Кажу:
– Раз я вам баба, то шукайте собі іншу бабу сидіти з дитиною.
Влада підбігла:
– Ти куди?
Я погладила її по голові і нічого не сказала. Вийшла, зачинила двері.
Вже тиждень не ходжу. Олексій один раз подзвонив:
– Мамо, може, досить?
Я сказала:
– Ні. Хай мама, яка “баба й баба”, сама тепер встигає на роботу і до дитини.
І поклала слухавку.
