– Ти чого мовчиш, Ларисо? Чи вже знаєш, що твій Андрій не на роботі, а по місту з дівкою катається? – Марина кинула це так голосно, що навіть офіціантка завмерла з тацею.
Я в той момент ще меню не закрила. Тільки сіла, сумку на стілець поставила, телефон на стіл поклала. І вже зрозуміла: вечір пішов не туди.
Ми не бачилися років десять. Оля написала вранці в чат: “Дівчата, давайте як колись, кава, тістечко, побалакаємо”. Я ще зраділа, дурна.
Прийшли всі гарні, нафарбовані, при параді. Але за п’ять хвилин компліменти скінчилися. Почалося старе – хто як живе, у кого який чоловік, у кого які гроші.
Оля перша виставила на стіл новий телефон, ключі від машини і брендовану сумку.
– Я, дівчата, чесно скажу, вдаліше за всіх вийшла заміж. Будинок, машина, відпочинок. Не те що колись, коли ви з мене сміялися.
Марина пирхнула і відсунула келих.
– Та перестань. Губи накачала, брови намалювала і вже королева? На тебе зблизька страшно дивитися. І не треба тут про щастя.
Оля аж почервоніла, але не змовчала. Витягла з сумки чек і махнула ним перед нами.
– Бачиш це? Одна сумка коштує більше, ніж твоя зарплата за місяць. Просто не всім так щастить. Комусь чоловік дарує, а комусь тільки нерви.
Марина різко схопила телефон. На екрані миготіло: “Ти де? Скинь фото”. Вона швидко перевернула його вниз екраном, але я встигла побачити.
Оля теж побачила. І вдарила туди, де болить.
– О, знову твій наглядач пише? Чи перевіряє, чи не з чоловіками ти? Ти хоч раз у кафе сиділа спокійно, без його істерик?
Марина стиснула губи.
– Мій хоч зі мною живе. А твій з тобою через жалість. Думаєш, ніхто не пам’ятає, як ти дитину не залишила? А потім після тієї клініки лікарі сказали – все. От він тепер і відкуповується сумками.
За сусіднім столиком обернулися люди. Оля зблідла так, що навіть тональний не врятував.
– Закрий рота, – прошипіла вона. – Ти не маєш права.
– А ти маєш? – Марина вже не стримувалась. – Думаєш, він тобі вірний? Такий багатий мужик і без пригод? Не сміши.
Я сиділа між ними і відчувала, як у мене холонуть руки. Лариса мовчала, крутила ложку в чашці. Вона завжди була тихіша за нас.
Оля перевела погляд на неї.
– А ти чого мовчиш? У тебе ж ідеальний чоловік. І в магазин ходить, і дитину водить, і вечерю варить. Прямо святий.
Марина гмикнула.
– Святий? Та він у неї на шиї сидить. Вона очі псує на манікюрі, гроші додому тягне, а він то водій, то втомився, то на дивані з пивом. І машину вже третю поміняв. За чиї гроші, Ларисо?
Лариса підняла на неї очі. Уже мокрі.
– Не лізь.
Але Марину понесло. Вона дістала свій телефон, відкрила щось і штовхнула його через стіл.
– А це що? Я вчора бачила твого Андрія. Не одного. Ось фото. Біля торгового центру. Він сміється, а поруч дівка років двадцяти п’яти. І пакет з “Золотого віку” в руках. Не тобі ж, правда?
Лариса взяла телефон. Подивилась. І в неї просто затрусилися пальці.
Я думала, на цьому все. Що вона заплаче і піде. Але стало гірше.
У Лариси задзвонив телефон. На екрані висвітилось: “Андрій”. Вона ввімкнула гучний зв’язок прямо за столом.
– Ти де? – почулося з трубки. – Я не встигну забрати малу. І скинь мені з картки п’ять тисяч, терміново.
Лариса тихо спитала:
– Ти зараз де?
– На роботі, де ж іще, – огризнувся він. – Не починай.
Вона нічого не сказала. Просто відкрила фото ще раз, подивилась і поклала телефон на стіл.
– На роботі? – перепитала. – У “Золотому віці” з блондинкою?
У трубці стало тихо. Потім він вилаявся і скинув.
Марина переможно відкинулась на спинку стільця. Оля нервово сьорбнула каву. Я вже хотіла встати і піти, але тут Оля раптом засміялась. Сухо, зло.
– Ну що, дівчата, раз уже вечір правди, то слухайте всі. Марина, твій чоловік не просто ревнивий. Він учора дзвонив моєму. Просив позичити гроші, бо програвся. І сказав дослівно: “Вона все одно нікуди не дінеться”.
Марина аж стукнула долонею по столу.
– Брешеш!
– Не брешу, – Оля вже дістала свій телефон. – Ось голосове. Мій не видалив.
І вона натиснула. Ми всі почули хриплий чоловічий голос Марининого чоловіка. Про борг. Про те, що “жінка потерпить”. Про те, що “якщо що, золото її здам”.
Марина сиділа, як прибита. Потім різко схопила сумку, висипала все на стіл у пошуках ключів. Помада, таблетки, чек з аптеки, дитячі серветки, дрібні гроші – все покотилося по скатертині.
– От сволота… – тільки й сказала вона.
Я думала, зараз хоч хтось замовкне. Але Оля встала і добила.
– І ще одне. Мій чоловік від мене пішов місяць тому. Сумка – не подарунок. Я її сама купила, щоб не здохнути від сорому. А будинок записаний на його матір. Так що не я тут щаслива. Просто я вмію брехати краще за вас.
За столом стало так тихо, що було чути, як на барі дзвенять чашки.
Лариса повільно витерла сльози, взяла телефон і набрала когось.
– Мамо, забери, будь ласка, малу з садка. Я сьогодні додому не повернусь. І замок завтра зміню.
Марина вже натягувала пальто на ходу.
– А я зараз поїду в ломбард раніше за нього, – кинула вона. – Подивимось, хто кого здасть.
Оля допила холодну каву, взяла свою дорогу сумку і сказала:
– Ну що, дівчата. До своїх “щасливих” шлюбів я точно більше нікого не кличу.
Я мовчки встала, поклала гроші під блюдце і пішла.
А в нашому чаті за годину Лариса написала одне речення:
– Дівчата, якщо хтось побачить Андрія – скажіть, що його речі стоять під дверима.
