– Ти куди зібрався післязавтра? – я влупила телефоном об тумбочку так, що Віктор аж сів на ліжку. – І хто це така, що о п’ятій ранку тобі шепче: “Вітя, чекаю в себе”?
Він кліпав очима, ніби з печі впав. А я вже тримала в руці його телефон, де світився незнайомий номер і свіжа адреса в повідомленні.
– Ти що, рилася в моєму телефоні? – перше, що він сказав. Не “хто дзвонив”, не “зараз поясню”. Саме це.
Мене аж пересмикнуло. Я мовчки поклала перед ним телефон, його гаманець і ключі від машини.
– Сьогодні нікуди не поїдеш, поки не скажеш правду.
Він розлютився. Вихопив ключі, кинув телефон у кишеню і гаркнув:
– Не влаштовуй базар зранку.
На кухні в мене втік чайник, на плиті пригоріла каша, а в голові крутилася одна фраза: “зустрічаємось у мене”. Я не плакала. Я закипала.
Увечері він прийшов, як ні в чому не бувало. Сів їсти борщ, попросив хліба, ще й спитав:
– Чого така кисла?
Я дивилася, як він спокійно сьорбає з ложки, і думала, що або я зараз перекину цю каструлю, або дочекаюся.
– Нормально все, – сказала я. – Їж.
Тієї ночі я не спала. Коли він заснув, я взяла його другий телефон. Так, другий. Старий, з тріснутим екраном, який він “тримав для роботи”. Пароль я знала.
Там не було ні сердечок, ні голих фото. Зате були дзвінки на той самий номер. І фото документів. Свідоцтво про народження якоїсь Ганни. Копія заповіту. Адреса нотаріуса. І переказ з його картки на 48 тисяч гривень.
У мене руки затряслися. Не просто баба. Ще й гроші. Наші гроші. Ті самі, що ми відкладали мені на зуби і на ліки для мами.
Зранку я полізла далі. У шухляді під його шкарпетками лежав чек з ювелірного. Сережки. Не мені. Бо я своїх вух уже сто років не колю. Поруч – конверт з копіями документів на батьківський будинок у селі, про який він мені казав, що “там нічого немає”.
Коли він збирався виходити, я стала в дверях.
– Куди?
– До друга.
– Брешеш.
– Відійди.
І він мене відсунув плечем. Не вдарив. Але так, що я влетіла в шафу і в мене з полиці посипалися таблетки, градусник і старі квитанції. Оце був момент, коли в мене всередині щось відрізало.
Я не кричала. Просто взяла свою сумку, документи на машину і поїхала за ним.
Він виїхав за місто. Зупинився біля приватного будинку з зеленими воротами. Та сама адреса. Я бачила, як з двору вийшла жінка. Молодша за нас. У спортивній кофті, без макіяжу. Не красуня. Але дуже впевнена.
Я вискочила з машини.
– Ну що, Вітя, добігався?
Віктор зблід. Жінка теж відступила на крок. А я вже трясла перед ними чеком з ювелірного і роздруківкою переказу.
– Це що? Любов за мої гроші? Сережки їй? Будинок теж їй?
– Ірино, закрий рот і послухай, – різко сказав Віктор.
– Ти мені рот не закривай! – я вже майже зірвалася. – Я через тебе мамі ліки в борг беру, а ти тут…
І тут жінка раптом сказала:
– Я його сестра.
Я навіть засміялася. Гірко, по-дурному.
– Звісно. І я балерина.
Вона мовчки зайшла в дім і винесла папку. Поклала на капот моєї машини. Там були свідоцтво про народження, витяг від нотаріуса, копія паспорта її батька. Того самого – свекра, який двадцять років тому зник з життя Віктора.
– Він помер у січні, – сказала вона. – І залишив будинок. За законом брат теж спадкоємець. Я сама його шукала. Я дзвонила рано, бо в мене двоє дітей і я працюю в зміну. А сережки – не мені. Його доньці на вісімнадцять. Він просив нікому не казати, поки не владнає з документами.
Я повернулася до Віктора.
– А 48 тисяч?
Він стиснув щелепи.
– Це не їй. Це борг мого батька. На ньому висів кредит під заставу того будинку. Я закрив, щоб хату не забрали до оформлення спадщини.
Мені стало холодно. Але не легше. Бо брехня нікуди не поділася.
– То чого ти мовчав? – спитала я.
– Бо знав, що ти почнеш істерики.
– А ти, значить, вирішив мене за дурну тримати?
Він промовчав. І цим добив остаточно.
Я відкрила свою сумку, дістала зв’язку ключів від квартири, зняла наш спільний брелок і кинула йому під ноги.
– До сестри їдь. А додому прийдеш – замки вже будуть інші.
